Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Далі йшло звичне «dreimal hoch»[427], і батальйон, трохи збентежений, знову сів у потяг. Замість ста п’ятдесяти грамів ементальського сиру на голови вояків звалилася війна з Італією.
***
У вагоні, де сиділи Швейк, фельдфебель Ванєк, телефоніст Ходоунський, Балоун і кухар Юрайда, точилася цікава розмова про вступ Італії у війну.
— На Таборській вулиці в Празі був теж такий випадок, — почав Швейк, — там жив один купець, на прізвище Горжейший, а трохи далі від нього навпроти мав свою крамницю купець Пошмоурний. А між ними обома мав свою крамницю дрібний крамар Гавласа. Так ото спало якось на думку купцеві Горжейшому об’єднатися з крамарем Гавласою проти купця Пошмоурного, і почав з ним домовлятися, щоб об’єднати свої крамниці під одною фірмою: «Горжейший і Гавласа». Але крамар Гавласа пішов до купця Пошмоурного та й каже, що Горжейший дає йому тисячу двісті крон за всю його крамницю з дрібним товаром і хоче, щоб він, Гавласа, разом з ним торгував. Але якщо він, Пошмоурний, дасть йому тисячу вісімсот, то він охоче ввійде з ним у спілку проти Горжейшого. Так і домовились. Гавласа ще якийсь час крутився навколо Горжейшого, вдаючи, нібито він найліпший його друг. А коли заходила мова про те, коли ж вони нарешті об’єднаються, відповідав: «Так-так, це вже незабаром. Я тільки чекаю, коли повернуться з дач клієнти». А як ці клієнти приїхали, воно й насправді все було готове. Одного разу вранці Горжейший пішов відчиняти крамницю і бачить над крамницею свого конкурента велику вивіску з назвою фірми: «Пошмоурний і Гавласа», написану величезними літерами.
— У нас, — докинув пришелепуватий Балоун, — теж був раз такий випадок: я хотів купити в сусідньому селі ялівку, навіть уже домовився, але вотицький різник вихопив її у мене з-під носа.
— Отже, якщо почалася нова війна, — вів далі Швейк, — якщо в нас на одного ворога побільшало, якщо знову виник новий фронт, то, будь ласка, поводьтеся з амуніцією ощадніше. «Що більше дітей в родині, то більше різок ламається», — казав, бувало, дідусь Хованець з Мотолі, який за невеличку плату від батьків періщив сусідських дітей.
— Я тільки боюся, — висловив свої побоювання Балоун, тремтячи усім тілом, — що через цю Італію нам зменшать порції.
Фельдфебель Ванєк замислився і серйозно сказав:
— Все можливе, бо тепер наша перемога трохи відтягнеться.
— Тепер би нам здався новий Радецький, — додав Швейк. — Той добре знав ту країну, знав, де слабке місце тальянів, що треба штурмувати і з котрого боку. Воно ж справа нелегка — влізти кудись. Влізти кожен дурень зуміє, але вибратися звідтіля — оце справжнє військове мистецтво. Коли вже людина кудись влізе, то вона мусить знати, що навколо діється, щоб не опинитися перед якоюсь баюрою, яку називаємо катастрофою. Ось, наприклад, у нашому будинку, ще на старій квартирі, якось на горищі спіймали одного типа, з тих, що руками дивиться, а очима хапає, але той гультяй, коли туди ліз, помітив, що муляри саме ремонтують задню ліфтову клітку. То він вирвався у них з рук, проштрикнув двірничку і по риштуваннях спустився вниз у клітку, але звідти вже не зміг видряпатись. От так і наш татуньо Радецький; той знав усі ходи та переходи в Італії, його ніхто не міг схопити. В одній книжці описувано, як він чухрав з-під Санта-Лючії, мов чорт від кукуріку, і як, завдяки тому, що тальянці теж дали дмухача, Радецький лише на другий день відкрив, що, власне, переміг він, бо італійці драпнули так далеко, що навіть у бінокль не було їх видно. Тоді він повернувся і зайняв покинуту Санта-Лючію. Саме за це він і одержав звання фельдмаршала.
— О, що там казати. Чудова країна ця Італія, — втрутився в розмову кухар Юрайда. — Я був раз у Венеції і знаю, що італієць кожного називає свинею. Коли він розхвилюється, у нього кожний «porco maladetto». І Папа римський у нього «рогсо», і «madonna mia é porca», «papa é porco»[428].
Фельдфебель-рахівник Ванєк, навпаки, дуже прихильно висловився про Італію. Він у Кралупах у своїй аптекарській крамниці виробляв цитриновий сік, який виготовляється з гнилих цитрин, а найдешевші і найгниліші цитрини він завжди купував у Італії. Тепер уже кінець постачанням цитрин з Італії до Кралуп. Нема сумніву, що війна з Італією принесе різні несподіванки, бо Австрія схоче помститися.
— Де легко сказати — помститися, — усміхнувся Швейк. — Хтось собі думає, що помститься, а терпіти, зрештою, мусить той, кого така людина вибрала знаряддям своєї помсти. На Виноградах, де я кілька років мешкав, жив на нижньому поверсі двірник, а в нього на квартирі був один дрібний службовець з якогось банку. Той службовець завжди ходив до пивної на Крамерієвій вулиці. Трапилось так, що він посварився там з одним паном, який мав на Виноградах лабораторію для аналізу сечі. Той пан узагалі ні про що інше не думав і не говорив, він майже завжди носив при собі пляшечки з сечею і кожному пхав їх під ніс, аби кожен теж здав свою сечу на перевірку. Від аналізу, мовляв, залежить щастя людини, його сім’ї. До того ж це дешево: якихось шість крон. Усі, хто ходив до шинку, а також шинкар і його жінка, поздавали сечу на аналізи. Лише цей дрібний службовець тримався, хоча той пан завжди, коли він ішов до пісуару, ліз слідом за ним і завжди дбайливо говорив: «Не знаю, не знаю, пане Скорковський, але мені ваша сеча дуже не подобається. Пісьніть у пляшечку, поки ще не пізно». Нарешті умовив його. Це коштувало дрібному службовцеві шість крон. Ох, і намуляв же йому той пан з тим своїм аналізом. Та хіба тільки йому? Усім добре дошкулив, зокрема й шинкареві, якому, до речі, псував торгівлю, бо, віддаючи кожен аналіз, завжди додавав,
