Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Отак, молодий чоловіче, – сказав, зирнувши, – непомірність створює пересит, а пересит шкодить і духовному, і фізичному здоров'ю…
– Покійних не судять, – смиренно сказав я і напустив на обличчя благочестивий вираз.
– А я й не суджу, – сказав Микола Платонович, – а раджу вам навчатися з лихих прикладів.
– А чому саме мені? – зчудувався я.
Тоді я помітив супроти себе палючі, ясні очі, розширені й трохи несамовиті. Мимоволі здригнувся, бо в мене потекло щось гаряче, як вогонь, я переповнювався тим його чудним поглядом, як глек, – він же освітив мене, проглянувши наскрізь, як щось прозоре й нематеріальне. Саме це непокоїло: а що, коли легенди про прозірливих не вигадка? Але я відразу ж заспокоївся: при всій проникливості кожна людина для іншої – пітьмава загадка.
– Не маю вас честі знати, – глухо сказав Микола Платонович, – але маєте переді мною, старим, ту перевагу, що життя тільки починаєте і можете вибирати, на яку стежку ступити: вести життя чеснотливе й добротворне чи життя, повне лихої облуди. Можете жити так, щоб потім не мати мук сумління і не дбати, аби щось виправити чи повернути. Знаєте, пане, – він узяв мене під лікоть, і його голос став вуркітливий, тихий. – Жодне лиходійство не можна до кінця поправити: все вчинене – здійснене навіки. Покаяння і відпусти гріхів – то тільки людська самовтіха, а насправді не значать нічого. Відтак, кожен наш учинок – тавро на нашій шкурі, і тавро невідмивне…
Я йшов побіч нього спокійно. Нічого особливого він у мені не добачив, просто йому потрібен став співрозмовник, і волею випадку цей жереб упав на мене. Тому я зробив вигляд, що з усією чемністю та повагою слухаю його просторікування: боїшся ти, любий старче, подумалося мені. Боїшся себе і свого минулого, боїшся кари господньої, хоч нічого не вчинив гіршого за звичайні людські переступи. Оця здатність до самокатувань трохи незрозуміла мені – вияв чогось украй нераціонального у людській природі.
– Я зараз пильно придивляюся до людей, – казав тим часом Микола Платонович, все ще стискаючи мій лікоть, – і майже немає між них таких, щоб були без темного приважку на душі, тобто без учиненого лиходійства. Більше воно чи менше, але є. А от ви, молодий чоловіче, різнитеся від інших. Не розумію, чим, але щось у вас є не те…
Я знову здригнувся.
– Чудні речі кажете, – мовив, ледве втримуючи на обличчі чемну повагу. – Я такий, як і ви, і всі, що йдуть побіч.
Ми й справді йшли гуртом: всі в темній одежі, з'єднані спільною печаткою смерті, з єдиним тлінним призначенням і однаковим для всіх кінцем. Ми були єдині, але й розрізнені, бо, йдучи отак монолітне, уже встигли розбитися на гуртки і пари, і кожна вела свою розмову, зовсім не слухаючи, що говориться поруч. Так само буває за святковим столом, де збирається багато людей, – ми, зрештою, і йдемо, щоб засісти за такий стіл, вчинити тризну по людині, котру ніхто з нас не любив, за винятком Лучицького. Сам Лучицький (я озирнувся й обдивився всіх, хто йшов) залишився на цвинтарі, ми про нього якось забули, та й розбивав він нашу компанію, де всі були однакові і мусили віддавати шану покійному тільки за те, що були його підлеглими.
– Може, ви й праві, – зітхнув Біляшівський. – Вибачте мені за настирливість. Як це воно сказано у святому писанні: кожна людина – лож!
– Є така приказка, – чемно відказав я, – брехня на брехні сидить і брехнею поганяє. Ми хочемо вірити, що багато знаємо й розуміємо, але це не завжди так. Є тільки одна істина: кожен у цьому світі – Адам.
– Як це так? – не зрозумів Біляшівський.
– А так, – сказав я, вже захоплюючись. – Кожен із нас самотній у цьому світі. Він у лісі людей, вибачте за порівняння, але коріння має власне. Має, зрештою, свою голову і своє тіло. Заплющіть очі: відчуєте себе, а більше нічого. Бо більше нічого нема. Є лише порожній світ і людина…
Микола Платонович подивився на мене із зачудуванням.
– Сказали щось правильне, а ще більше неправильне, – мовив він. – Існує одна річ, про яку ви, здається, забули. Знаєте, про що я кажу?
– Ані здогадуюся.
– Я кажу про любов, молодий чоловіче!
– Може, ненависть? – спитав я не без виклику.
– Ненависть – це теж форма любові, – відповів Микола Платонович. – Вона дає нам змогу щось гостро заперечити, щоб інше полюбити… І світ навколо людини не порожній. Це великий, багатогранний, багатоступінчастий світ світів.
Він сказав це з дивною силою переконання, і я зирнув на нього з деяким острахом. Побоювався вже цього чоловіка – він починав розхитувати в мені щось навіки усталене. Але я був упевнений і в іншому: ніякі розумування світу не змінювали й не поліпшували. Важать у цьому лісі людей не людські слова, а діла. Слів людина може вигадати багато, і всі будуть гарні й гладенькі, як річкова галька. Інша річ – те, що відбувається насправді.
Щоб заспокоїтися до решти, я глянув на лискуче обличчя Ленсаля, воно й досі сяяло, як мідний тазок, і мені раптом жаль його зробилося: цього разу його впевненість була смішна і безпідставна. Я перевів погляд на інше обличчя, досі воно не потрапляло в мій зір, але зараз я почав обдивлятися його уважно. Був це директор Житомирського раввінського училища Ковнірчук, особа в міру висока і в міру низька, в міру довгоноса, з пласкими, невиразними оченятами, які, впавши на когось чи на щось, чіплялися, наче жучки, – зараз це обличчя було без виразу. Ковнірчук ішов випростаний і мовчазний, але незриме задоволення просвічувалось і в ньому.
Він зникне з Житомира відразу ж після похорону під приводом того, що має порадитись у Києві з лікарями. Далекоглядно випросив у попечителя учбового округу відпустку, хоч мету мав іншу, але тепер, після наглої смерті Траутфеттера, його думки хутко перетасувалися. Він позирнув на всіх нас, учителів гімназії, приліпивши по жучку від свого погляду, і я аж рота розтулив: ось він, наш новий директор. Все в ньому було вже директорське: і постава, й нахил голови, й погляд. Починав навіть випромінювати від себе директорські міазми, і, хоч з усього гурту, який повертався із цвинтаря, це
