Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Ви, пане Ленсалю, старієте, – відповів на те Ковнірчук, бо на відміну від приятеля ніколи не п'янів. – Згадайте-но, як ви стали інспектором гімназії…
Ленсаль зирнув на Ковнірчука нетямковито і розтулив рота, аби щось відказати, але звідти не видобулося ні звука.
– Не поспішайте заперечувати, – мовив Ковнірчук. – Молодим ви знали, як що робиться, пішли, куди належить, і купили, що хотіли. Чому ж зараз сподіваєтеся собі на голову манни небесної?
– Я чесно й самовіддано служив, – пробелькотів Ленсаль. – Хіба не повинно за це мені воздатися?
Ковнірчук захихотів. Його тіло трусилося, а очі потонули в приочних капшучках.
– Ви служили для себе, пане Ленсалю, щоб мати змогу годувати й зодягати себе й родину. Так само служив би кожен інший на вашому місці – кому з того користь? Отож не дивуйтеся, що про вас ніхто нічого не знає, вас помітили б тільки тоді, коли б ви схотіли купити собі посаду…
– Але ж директором призначає сам попечитель, – трохи розгублено сказав Ленсаль, – а в нього слава непідкупного. Ковнірчук знову засміявся.
– Дуже все прямолінійно розумієте, пане Ленсалю. А чому? Тому, що старієте і ваш мозок вапніє. Не ображайтеся на мене, але директором ви не станете…
– Не розумію, – Ленсаль був здивований і спантеличений. – Наскільки я знаю – це вже мода така в попечителя робити з інспекторів директора.
– Інспекторів, котрі куплять у нього посаду…
– Думаєте, з ним можна те… – Ленсаль поворушив пальцями, наче перемацував банкноти.
– Був би я вам поганий друг, коли б сказав: «Так!» – мовив Коднірчук. – Випиймо!
Вони вдарили чарками, аж розплескали горілку. Щоб не розплескувати її більше, швиденько перекинули чарки до рота, і напій проваливсь у темну прірву.
Ковнірчук заплющив очі, тоді шумко дихнув, помацав пальцями повітря, а по тому втупив у Ленсаля важкий червоний погляд.
– Є в мене, пане Ленсалю, одна давня, а може, й недавня, одна заповітна, а може, й чудернацька думка. Знаєте, отак ходячи на полювання, я придивлявся до дерев. Ви придивлялися до дерев, пане Ленсалю?
– До дерев? – спитав уже зовсім приглушений трунком Ленсаль. – Ні, я ніколи не придивлявся до дерев.
– А я придивлявся і вам раджу. Всі ростуть із землі, всі однакові в лісі, над усіма спільне сонце, спільне небо, але одне дерево росте швидко, наче бур'ян, і до хмар досягає, а друге ледве кощіє і не може пробитися. Отак і ми, люди, в цьому світі: розумний угорі, а дурний унизу.
Він засміявся, погасивши очі. Ленсаль у цей час обгризав каплуняче стегенце, наближав його до обличчя, а тоді хапав зубами. Не завжди йому вдавалося вкусити, тоді він лише клацав.
– Чи мудро я кажу, пане Ленсалю?
– Воістину, – сказав, черговий раз клацнувши зубами, Ленсаль.
– Отак вони і пнуться один перед одним, ці дерева, женуть у рості, тягнуться – у цій гонитві й ліс виростає. Високий і в міру густий ліс. Сильніші виживають, а кволіші всихають, і нічого немає тут несприйнятного.
– Воістину! – сказав Ленсаль, таки гризнувши м'ясо.
– Два дерева в лісі ростуть: одне гарне, а друге добре. Разом ростуть, і місця їм біля себе досить, і не ображають одне одного, а от одне стає вищим, а друге нижчим.
– Вище – це ви, а нижче – це я, – благодушно прорік Ленсаль і почав наливати в чарки. Рука його була непевна і пролила трохи на стіл. Ленсаль взяв шматочок хліба й почав вимочувати трунок.
– Таким хлібом закусювать гарно! – сказав.
– Стривайте, не пийте, – стримав його Ковнірчук. – Бо вип'єте цю, і ваша голова, як барабан, порожня стане. Я вже вас знаю. Коли мочите в горілці хліб, уже досить вам пити. А я хочу, щоб моє слово до вас дійшло. Я вам приятель і впоперек дороги ставати не хочу.
– Хіба ви можете мені стати впоперек дороги? – здивувався Ленсаль. – Ви директор, а я інспектор, ви в одному місці служите, а я в другому, а коли на полювання ходимо, ви стріляєте з-однієї рушниці, а я з другої. Чи, може, ви директором гімназії захотіли стати?
– Вгадали, пане Ленсалю, – всміхнувся Ковнірчук. – Хочу вашим начальником бути. Але в чесному з вами змаганні. Я росту, і ви ростіть, а хто кого обжене – бог вирішить. І серця на мене за те не тримайте, бо ми – як два бігуни: один біжить і другий, а хто пережене, теж бог знає. Не будемо тільки один одному підніжки ставити. Ви на бога уповаєте і я, а кого він полюбить, це його воля…
Ленсаль наливався червоною барвою, як селянка вином.
– Це безчесно з вашого боку, – сказав він. – Коли так станеться, нашій дружбі кінець!
– Може, й кінець, бо я вашим начальником стану, а що не безчесно це, я ладен голову покласти. Я біжу, і ви біжіть. Ви манни чекаєте з неба, а я манну в крамниці купую. Ідіть і ви купіть або переженіть мене. Бо коли не я, ваш приятель, директором стану, то пришлють сюди третього – не тільки ми хочемо тієї манни. А чи буде той третій ліпший, ніж я, подумайте…
Ленсаль схопив зі столу наповнену чарку й ковтнув її, як муху.
– Я думав, що ви друг, а ви… падло! – сказав і різко підвівся. Але зачепився за ніжку столу і ледве не впав. Вирівнявся і став знову, червоний, як рак.
– Міг би вас не попереджати, а от бачите – попередив. І я, і ви в одному лісі ростемо, грунт один, і сонце одне світить. Та й бог однаково сприяє…
– Щось ви часто про бога почали згадувати, – сказав Ленсаль їдко.
– Бо всі ми під ним ходимо, – По-святенницькому звів очі Ковнірчук. – Всі нитки доль наших він тримає у своїх руках.
– Смієтеся з мене? – ледве провернув язиком Ленсаль. – Прощайте навіки!..
Ковнірчук сміявся навіть тоді, коли його співтрапезник грюкнув дверима.
– Даремне прощаєтеся, пане Ленсалю! – крикнув йому вслід. – Хто зна, може, вам доведеться переді мною на струнці стояти!
Він позіхнув, і рот його несподівано виявився величезний і чорний.
– Ну що ж, шановний, ви лишилися сам, – солоденько сказав він. – Випийте ще чарочку, бо це буде остання на багато днів, хе-хе! Остання чарка на багато днів! – проспівав він, імітуючи голос дячка, і притулився до чарки, як до вуст найкоханішої з жон…
Ленсаль у цей час ішов по залитих дощем вулицях, настрій йому зіпсувався. В цей час з-за рогу
