Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
Кулаківський засопів, удаючи, що спить. Полковник зі смаком позіхнув.
– Пістолета ви мені віддайте, – сказав він. – Пістолет у цій справі ні до чого.
«Йди геть, дияволе, – думав Кулаківський, лежачи з заплющеними очима. – Йди геть і згинь!»
– Знаєте, що я думаю? – мовив уголос. – Коли то просто збитошник – це все одно диявол, бо не може звичайна людина так мучити іншу…
Але полковник уже спав. З присвистом, прихропом, з прицмаком, повітря з силою виривалося з його густо зарослого волоссям носа, від чого кожна волосина бриніла, як сталева. Повітря виривалось і з рота – був той рот, як полкова сурма, що трубила цілому полку збір. Сам полковник виїжджав на білому коні свого сну, одна рука його впиралась у бік, а друга трималася за повіддя. Гриміли барабани, два ряди солдат вилаштувалися шеренгами, а між них тягли оголене й закривавлене тіло… Я знав, що полковник у такий спосіб уявляє мене, недаремно на його сонних вустах зацвітає така холодно-зневажлива усмішка, він упевнений і немилостивий, бо зумів узяти наді мною гору. Він знає, що та нещасна жертва, яка повертає на всі боки скривлене обличчя й молить її пожаліти, – тільки нікчемний шматок м'яса. Він вірив, що всі і все у цьому світі – стерво, що барабани витворюють найліпшу музику, бо вони б'ють по шкірі, яка теж колись обтягувала живу плоть. Був він гарний, цей полковник, чи, може, гарним бачив себе уві сні: білі зуби його блищали під сонцем, а очі лили холодну крицю. Мені стало жаль його голої самовпевненості, але я не відчував до нього співчуття. Я знав, що справжнє стерво – не той розтовчений на м'ясо винуватець, що його женуть крізь стрій і честять шпіцрутенами, а він сам, бо є дивна закономірність у світі: людина часто є зматеріалізованою часткою власних облуд. Можливо, ця істина стосується й мене, але це нічого не змінює. Бо я записую в цю «Чорну книгу» не лише історії інших людей, це, окрім усього, й моя власна історія з тією тільки різницею, що інші тут судяться, а я присутній. Мене вразило в цій історії інше:
Кулаківський уже не відчуває гумору своєї ситуації. Людина, в якій посіяно сумнів, – ось що найцікавіше! Людина, в якій посіяно сумнів, стає часткою світового болю, вона смутна, а смутний не сяде на білого коня свого сну й не ошкірить білі зуби, як герой чи переможець. Він бере палицю в руки, заплющує очі й починає вимацувати собі шлях.
Я починав бридитися цією грою, бо в ній змінювався не тільки Кулаківський, але і я сам. Я не повинен піддаватися спокусі, бо не моє діло поліпшувати світ чи йому співчувати. Зрештою, коли б це сталося, я відчув би, що в мені починає народжуватися нове «я», яке вступить у змагання з першим, тобто перестану бути цілісною натурою. Але я хотів жити. Гостро, скажено хотів жити, а для цього треба зробитися холодним і поміркованим. Лихий світ, а не я, я ж тільки безсторонній його літописець.
Таке крутилося мені в голові, коли повертався я порожніми житомирськими вулицями додому. Десь віддалік цокотів копитами кінь і торохтів віз – хтось їхав, незважаючи на ніч. Осіннє небо було покрите баранчастими хмарками, крізь які проглядали зорі, місяць з'являвся, обливаючи все мертвим світлом, а тоді пропадав, перебиваючись крізь хмару: напливала на місто тінь. Оце поморгування нічного світила дало мені сколошканий настрій, кроки мої звучали на хіднику надто лунко, і їх не глушило листя, яке покривало кам'яні плити. Йти мені було недалеко, але я раптом відчув, що мене хтось у цій ночі чатує. Миттю насторожився, і недаремно – з підворітні виступила важка, кострубата постать і дихнула густою хвилею горілчаного перегару. В цей час виплив з-за хмари місяць, і я побачив заросле щетиною широке обличчя, грубий ніс і кошлаті брови.
– Дай тютюнцю! – сказав хрипкий бас, а я миттю зметикував, до чого тут йдеться, ноги мої самі рвонулися з-під мене, і я помчав, дзвінко цокотячи підкованими чобітьми.
– Ах ти, зараза! – ревнув бас, і за мною загупало й застугоніло – злодюга мене наздоганяв.
Я біг легко і стрімко, майже не торкаючись хідника, розтуливши рота і вирячивши очі; напасник увіч за мною не встигав. Повторювалося те, що пережив я у Києві на Хрестах, серце моє перелякано лопотіло, я різко завернув за ріг і з розмаху налетів на якогось чоловіка, що стояв, розставивши руки і бажаючи зловити мене, як зайця. Ми покотилися з цим другим напасником по землі, і в мене ввіп'ялися цупкі руки.
– От і піймався, півнику! – захрипів мій супротивник, насідаючи на мене. Я чув, що добігає до нас перший напасник, і рвонувся з такою силою, що тягар з мене скотився. Я метнувся навтьоки, але мій противенець устиг схопити мене за ногу. Я розвернувся і вгатив носком чобота просто в обличчя злодюги. Той зойкнув і відпустив мого чобота, а я чимдуж поцокотів вулицею. Перед тим, як звернути за ріг, я побачив, що перший напасник спинився біля другого – той продовжував лежати на землі. Боячись і тут засідки, я перебіг вулицею, але мене ніхто вже не чатував, і я помчався, як вітер, до своєї квартири – звідси до неї було рукою подати. Напасники мене не переслідували, і я пішов, віддихуючись, бо дістав ядуху і мусив якийсь час безпомічно хапати ротом повітря. Груди мої стали вузькі від розширеного й перестрашеного серця – колотилося воно, як пташка у клітці, і боляче товкло собі боки. Я поспішно відчинив двері, хоч руки мені тремтіли, а коли накинув защіпку з того боку, почув, що по вулиці знову біжать.
– Що, випустили? – почувся за вікном незнайомий голос.
– Наче крізь землю запався, – відказав бас.
– А де Іван? – спитав незнайомий голос.
– Він там без пам'яті валяється. Той падлюка йому носком у морду загатив…
Я стояв за дверима, тремтячи всім тілом, і слухав, як віддаляються від мого дому важкі кроки. Нервовий сміх почав лоскотати мені горло, і я тоненько хихикнув. Зайшов у кімнату і, не запалюючи світла (місячне сяйво розливалося по кімнатах і загасало, і я потрапляв, як у хвилі, із світла у тьму), почав скидати із себе одежу. Вряди-годи виривався з мене тонкий смішець, і я судомно трусився. Черпнув квартою води і задзвонив зубами об бляшаний крайчик. Воду пив глитаючи, горло було наче дерев'яне. Після того ліг у ліжко,
