Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Що з вами, пане? – кричав незмінне лакейчук, дзвонячи зубами.
– Хіба не бачиш, – тоном Дон-Кіхота відповідав Кулаківськнй. – Випробовую пістолета.
– Серед ночі? – дивувався хлопець, на що Кулаківський вибалушував очі й кричав, як той сміє вказувати своєму панові, коли випробовувати пістолет, і з лайкою відсилав спати.
Хлопець більше лякався господаря, ніж привидів, і перестрашено задкував, гадаючи, що його пан тратить на умі, і побоюючись, щоб той не бахнув спересердя і в нього. До гімназії цей педантичний чоловік почав запізнюватися, діти миттю відчули зміну й підіймали на його уроках такий рейвах, аж мусив втручатися інспектор, а одного разу, просто серед уроку, Кулаківський заснув. Учні тоді викрали в нього журнал і всі коли повиправляли на четвірки, чого вчитель фізики, звичайно, не помітив. Він ходив тепер трохи похитуючись, а очі його зробилися червоні. Я готовий був припинити наші нічні ігри, але сподівався малого: Кулаківський мав розповісти про те, що в нього відбувається, комусь із приятелів.
Він розповів про все полковнику Дупанову-Ростовському, і той, вислухавши хаотичну й нервову оповідь свого партнера по картах, довго реготав, трусячи круглим черевцем.
– Це ж вас хтось розігрує, мій любий! – сказав пересміявшись. – Чи маєте ворогів?
Кулаківський розповів про вдову і про свої напружені з нею стосунки. Останнім часом він навіть став люб'язний з нею, а за нічний заколот перепросив. Вдова загадково всміхнулася і защебетала: вона і в гадці не мала, що Кулаківський лякав злодіїв, їй здавалося, злодіям ні в нього, ні в неї поживитися нічим.
– Після того, коли з нею отак побалакав, – розповів учитель фізики, – я почув не тільки кроки й постріл, але й регіт. Реготало при тому так страшно, наче хтось прикладав до рота рупора.
– Го-го! – весело заходив по кімнаті полковник Дупанов-Ростовський. Він задоволене похрускував пальцями, і на його обличчі цвіла усмішка.
– Гадаєте, це її рук робота? – спитав Кулаківський.
– Не гадаю, а впевнений, – відповів бадьоро полковник. – Диявол і жінка – це брат і сестра.
– Значить – це був все-таки диявол? – спитав Кулаківський.
– Ну, ви вже зовсім здичавіли, – засміявся полковник. – Це диявол, якому можна спустити штани і добре його випарити. Гадаю, взвод солдатів із цим справиться. Хочете, я у вас переночую?
– Зробите мені ласку, – видихнув Кулаківський. Полковник прийшов до вчителя фізики о десятій. Вони випили пляшку і перекинулись у карти.
– Ловку історію ви мені оповіли, – сказав полковник, роздягаючись. – Наше життя таке бідне на події, що я залюбки повоюю з духами…
– О, не накликайте біди! – понуро сказав Кулаківський; випивши, він завжди відчував меланхолію.
Полковнику вчитель фізики відступив своє ліжко, сам же наказав постелити собі на дивані. Вони лягли, і тільки вогник лампади тьмяно блимотів у темряві.
– Я ніколи не вірив ні в нечисту силу, ні в духів, – заговорив Кулаківський, натягуючи ковдру до підборіддя. – Все, що е, думав я, – це є. Але тут таке твориться, ви зараз переконаєтеся…
– Буду щасливий, – сказав полковник, підбиваючи під щоку подушку.
Він заснув відразу, захропівши так голосно, що цим звуком переповнив весь дім. Кулаківський крутився на своєму дивані, і в нього не було сну ані в однім оці. Зрештою, почулися кроки, Кулаківський прислухався, а тоді кинувся до полковника, затрусивши його за плече.
– Ви чуєте, полковнику? – зашепотів він голосно. – Ходить!
Хропіння обірвалося.
– Хто тут? – схопився полковник, а побачивши біля себе білу постать, з розмаху вгатив їй у підборіддя. Кулаківський змахнув руками й гримнувся об підлогу.
– Це я, я! – загорлав він. – Воно вже почало ходити!
– А, це ви, звиняйте! – по-діловому озвався полковник. – Бачите, в мене солдатська реакція. То що ваші духи?
Кулаківський сидів на підлозі і плакав. Від удару він прикусив собі язика і тепер мусив солоно плюватися.
– Вже ходять! – сказав понуро.
– Але де? – спитав трохи роздратовано полковник. – Я нічого не чую.
У домі й справді стояла моторошна тиша. Полковник знову вмостився в ліжку і підбив під щоку подушку.
– Ви, Миколо Івановичу, хворий, – сказав він спокійно. – Я забув вас попередити: коли мене будите, тягніть за ногу. Інакше можу вдарити.
Кулаківський важко звівся з підлоги, посовав щелепою, перевіряючи, чи добре вона рухається. Полковник хропів знову. Кулаківський сів на диван й опустив лице в долоні. В цей час знову почулися зовсім чіткі в нічній тиші кроки.
– Згинь, пропади, прояво! – гукнув Кулаківськнй хрипко. – Згинь з лиця землі і не мороч людських душ. Я вірю, що ти є, навіть, коли ти не такий, як тебе малюють. Коли ти просто збитошник – ти все одно диявол, бо не можна так мучити людину. Чуєш, ти?! – крикнув він пронизливо.
– Га? Що таке? – підскочив полковник. – Ви тягли мене за ногу?
– Спіть, спіть, пане полковнику, – заспокоїв його Кулаківський. – Здається, це тільки я чую.
Кроки чітко дудніли в мертвій застиглій тиглі дому. Полковник сів у ліжку, широко розкривши рота.
– Е, ні, Миколо Івановичу, – мовив він. – Тепер і я добре чую. І знаєте, той збитошник має велику ногу. Чоботи його на підковах, і він не старий.
– Звідки ви все це взяли, пане полковнику?
– Я все життя слухаю, як марширують солдати. І знаєте що: цей ваш дух ніколи солдатом не був. То цивільний чоловік, бо він ходить, як останній недотепа…
Від цих слів я відчув, що кров прилила мені до щік. Я зупинився. Все, що сказав полковник, було правда. Здається, я тут переграв. Треба було, щоб полковник так і не почув моїх кроків, хай би вважав все хворим витвором уяви Кулаківського. Мені захотілося вихопити пістолет і гримнути просто в димар, але я знав, що старого солдата це не злякає, більше того, він безпомильно визначить, з якої марки зброї стріляли. Я вже передчував, які думки снуються в його голові: завтра він приведе сюди солдатів і почне полювання. Звісно, нічого він і нікого не піймає, але і нічим не допоможе своєму приятелю: той уже був переможений.
– Лягайте і спокійно спіть, – сказав полковник. – Завтра цей дух лежатиме під різками. Це чорт, який не має хвоста…
Кулаківський зітхнув. Він ліг на канапу і скрутився бубликом.
– Ви що, не вірите мені? – спитав здивовано полковник.
– Вам я вірю, – обізвався Кулаківський. – Значно важче повірити собі самому.
– Не дурійте, Миколо
