Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

фізики прибіг до свого партнера по картах, полковника Дупанова-Ростовського, оповів йому про нічний напад й позичив у нього пістолета. Він виходив від полковника з обличчям зовсім таким, яке мав на педагогічній раді, де було підсічено мої реформаторські затяги, пістолет у кишені додавав йому сміливості й самовпевненості. Всю дорогу він лапав себе за кишеню, аби втішитися з того, що зброя таки при ньому.

Я вирішив прийти до нього не о дванадцятій, а об одинадцятій, методичність у такому ділі річ ризикована, і ступав по сходах з таким грюкотом, що могли б прокинутися й мертві. Рішуче загримав і відразу ж щез, бо почув, що Кулаківський на всі ноги біжить у передпокій. Він наказав хлопцеві освітити двері і швидко їх відчинити. Сам він із пістолетом досить мужньо подався на передухіддя, але, звісно, нікого там не застав. Тоді, щоб підбадьорити себе, він бахнув угору, на що з вискотом відчинилися двері внизу, і вдова вилила на нещасного воїна відро гарячої лайки – Кулаківський поспішно заплеснув за собою двері, боячись, що замість гаданого ворога пальне в роззявлений рот своєї сусідки, яка, у свій спосіб, правда, досить гамірний, захищала спокій власних дітей. Кулаківський послав кілька прокльонів сусідці, але вже за дверима. Він був героїчно-збуджений і вважав, що налякав злодія до смерті, і той уже навряд чи зважиться навдокучати йому. Понюхав цівку пістолета, і запах пороху додав йому певності. Тож ліг у ліжко, а щоб уляглося збудження, взяв до рук книгу – з допомогою чтива не тільки любив дляти час, але й присипляв себе.

Кулаківський майже доходив стану, коли повіки починають злипатися, а книга випадає з рук, лишалося йому задути свічку й поринути в теплий сон, коли ж раптом у вітальні він почув важкі металеві кроки, які, здавалося, наближалися до нього. Кров замерзла в жилах Кулаківського, і він схопився за пістолет. Скочив з ліжка й кинувсь у вітальню, але там, звісна річ, нікого не застав. Тоді він кинувсь до комірчини, де спав хлопець, але той висвистував носом з такою безтурботністю, що в Кулаківського нервово смикнулася щока. По спині йому пішло, дружно перебираючи лапками, кілька сотень мурашок, від чого коліна раптом утратили звичну пружавість і почали тремтіти, волосся в Кулаківського було жорстке і кучеряве, але почало розкручуватися, він навіть відчув, як заворушилося воно під ковпаком і настовбурчилося. Вчителю фізики захотілося закричати, той крик уже стояв у горлі кострубатою грудкою, але стримало його те, що соромився виявляти себе вар'ятом. Кроків він більше не чув, тож навшпиньках повернувся до себе, поклав на столика пістолет, закурив і почав, сидячи на ліжку, роздумувати над основними законами фізики, розважуючи, чи не почались у нього галюцинації і чи не божеволіє він часом. Для цього він щипнув себе за руку, прикусив губу, але всі рефлекси працювали нормально. Він кашлянув для хоробрості й подумав, що немила йому сусідка могла підкупити хлопця, і той вигадав історію про подвійний його прихід. Окрім того подумав, що вдова могла попросити когось із знайомих піднятися й постукати до нього в двері, вдаючи із себе його ж таки. Кулаківського, і він зміркував, що дурний був, коли так гостро розсварився з удовою. Зрештою, свого часу він звернув був увагу на її миловидне лице, але зійтися з нею ближче й не подумав, адже та мала троє дітей, а вчитель фізики завжди визначався тверезою обачливістю і остерігався, як то кажуть «влипнути». Вдова також помітила оцю байдужість сусіда, а коли він висварив її за дим, що підіймався до його дверей, між ними зовсім зникла симпатія. Ці думки були настільки розсудливі, що майже заспокоїли Кулаківського. Водночас він весь час нервово очікував, чи не почуються вдруге загадкові кроки – єдина ланка, якої він не міг пристосувати до своєї точно вибудуваної логічної схеми – можливо, те йому й справді причулося. Готуючись спати, погасив свічку, але в цю ж мить хтось знову важко заходив ніби по кімнаті. Кулаківському здалося, що той «хтось» присутній поруч і вже підходить до його ліжка. Він закоцюб і, безсилий поворухнутися, наслухав ті кроки, відчуваючи, що в голові в нього все переплуталося, що серце шалено калатає, а ноги холонуть. У той момент почав голосно бити настінний годинник, і вибив він рівно дванадцять. Але тільки замовк останній удар, як прогримів раптом постріл, злякавши Кулаківського, аж він підскочив над ліжком. Скотившись на підлогу, він плазом поповз через кімнату. У вітальні помчав галопом на чотирьох до комірчини, в якій уже прокинувся й сидів перелякано в ліжку при засвіченій свічці лакейчук. Побачивши пана у такій не зовсім звичній позі, він зойкнув вражено.

– Ти чув постріл? – спитав, все ще не зводячись із чотирьох, Кулаківський. – Що воно таке?

– Може, це нечиста сила? – спитав перелякано хлопець.

Тільки тепер Кулаківський усвідомив, як стоїть перед лакеєм, і звівся, струшуючи з долонь порох.

– Іди ночувати до мене в спальню! – ніяково сказав він. Хлопець зліз із постелі, свічка в його руках тремтіла.

– Це старий будинок, пане! – сказав він із дрожем у голосі. – А в старих будинках завжди привиди водяться.

– Хіба привиди можуть стріляти з пістолета? – спитав учитель фізики.

– Та, мабуть, можуть, коли стріляли, – відповів хлопець. – Нікого в квартирі, крім нас двох, нема.

– Ти не чув ніяких кроків?

– А були й кроки? – перелякано спитав хлопець.

– Були чи не були, а відповідай, коли питають!

– Я спав, пане, – простодушно сказав хлопець. – Мені Охоцькі теж щось таке казали…

– Що ж вони казали?

– Ходить щось і у них ночами. Це старий будинок, пане, а у старих будинках…

– А може, це нам хтось підстроює, га? Може, й ти з тими розбишаками заодно?

– Я? – перепитав хлопець і аж спинився. Його залите світлом обличчя стало таке тупо-здивоване і спантеличене, що Кулаківський знову відчув себе ніяково.

– Давай свічку й перетягни до мене свого матраца. Хлопець пішов, а Кулаківський почав нервово ходити по спальні. Щось у ньому ламалося, жах ціпив душу, і він відчув, що його холодна розсудливість починає розпливатися і зникати. Пізнав раптом самоту, і це було таке гостре відчуття, що аж задихнувся. Досі тішився в цих кімнатах спокоєм та затишком, але тепер знав, що їх утрачено навіки. Дивне безсилля опанувало його, приреченість та розгубленість. «Ні, – подумав він, – треба все це якось пояснити!..»

Прийшов хлопець з матрацом, розклав на підлозі і влігся. Незважаючи на свою забобонність, він заснув майже відразу, і Кулаківський нишком позаздрив на його