Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Онде він, мій брат безіменний, – сказав Адольф Карлович і, ледве пересуваючи ногами, пішов шкапі назустріч. Вони ступали одне до одного, керовані несвідомим, але й нездоланним потягом. Шкапа витягла шию і стригла вухами, й Адольф Карлович з присвистом утягував у себе повітря. Зрештою, поспішив назустріч, але чудний то був поспіх, нога чіплялася за ногу. Так само незграбно поспішила до нього шкапа, наче також упилася. Я стояв заворожений: таку сцену ліпше спостерігати звіддалік. На обличчі в мене тремтіла всмішка, а очі мружилися. Листя навколо палало – велика пожежа запалила землю. Сонце лило море негарячого світла, а може, те світло точилося од листя, яке спалювалося. Я знав: триватиме це недовго. Ще кілька днів – і все потуманіє, втихомириться й упокориться. Можливо, й Адольф Карлович опам'ятається й не чинитиме безумств. У нього стане сили послухатися Ковальського, і він застібне на мундирі всі гудзики. Заходитиме в клас, тримаючи під пахвою журнала, – на нього зі страхом дивитиметься два десятки очей. Ставитиме коли, а одчайдушних гнатиме в карцер і під різки.
Адольфу Карловичу також здалося, що все навколо палає. Хиталися вогняні дерева, з калюж пострілювали жовті списи, а вгорі, серед неба, виростало із сіро-срібної хмари і розкидало навсібіч золоті пагони золоте око. Вони вже були близько одне від одного: покинута всіма стара шкапа і чоловік без роду й племені. Кінська голова розбухала в очах Адольфа Карловича – потяглася до нього пухкими мокрими губами, щоб поцілувати його у вуста: вона не була проти, щоб Берген назвав її братом. Очі її плакали від зворушення, бо не сподівалася такого щастя – ось він, сокровенний момент.
Але з Адольфом Карловичем щось приключилося. Дивився на шкапу широко розверстими очима – жах промайнув по його обличчі. Озирнувся навдокіл, а тоді замахав руками.
– Геть! – скрикнув обриджено. – Пшла, чортяка! Шкапа опустила голову й затремтіла. Сахнулася убік, аж ударилася об паркан.
– Чортяка! – прошипів Берген і звів руку, ніби хотів ударити нещасну тварину…
У той-таки день, під вечір, у дворі пансіону Рихлінського на кам'яній бруківці було знайдене тіло приватного вчителя Володимира Ковальського, який викинувся з вікна третього поверху. Він помер одразу ж, але при огляді на тілі великих травм не було. Після анатомування виявили, що всередині в Ковальського все згоріло від сірчаної кислоти. Єпископ Фіалковський спершу заборонив ховати Ковальського за християнським обрядом, але наступного дня раптом дозволив похорони. У процесії брала участь половина міста, бо для більшості ця смерть була загадкова й викликала безліч пересудів. Ще вдень, того-таки дня, Ковальського бачили на католицькому цвинтарі, де він довго гуляв, читаючи написи на надгробках. Дехто казав, що в його кімнату пробралися кинджальники, отруїли його й викинули надвір, але ніхто не чув ніякого шуму. Адольф Карлович на похорони не пішов, так само нічого не звістив він поліції, яка розпитувалася про розмову, яку він вів у трактирі з Ковальським. Ця історія дивним чином уплинула на долю Бергена, бо учні, почувши, що їхній наглядач має якесь відношення до загадкової смерті, почали дивитися на Адольфа Карловича з належною пошаною. На похоронах була музика і стільки провожатих, ніби ховали не зубожілого вчителя, а принаймні губернатора. Навіть мертвий. Ковальський зберіг загадковий вираз на обличчі, і це сприяло тому, що про нього згадували в різних кінцях міста ще з тиждень. Я на похоронах був і навіть просльозився, бо нечасто випадає побачити щось урочисте й небуденне, а окрім того, щось мене і за серце ущипнуло. Я не надав тому великого значення, хоч почуття це було, здається, справжнє.
РОЗДІЛ VII
На педагогічній раді я не втримався, щоб не викласти своїх думок, котрі, як я пожартував перед директором, могли б реформувати учбовий процес. Насправді реформатором я ніколи не збирався ставати – в наші, та чи тільки в наші, часи це річ досить небезпечна. Але тоді щось на мене найшло, і я виліз зі своїм проектом, як Пилип з конопель.
Педагогічна рада в нашій гімназії існувала не для теоретичних міркувань учителів, а була місцем легальних доносів не тільки учителів на учнів, але й на колег. Головний суддя – наш директор – розв'язував усе саморуч, і ніхто ніколи його рішень не оскаржував. Більшість учителів сиділа на тих радах, набравши в рот води, і це була, здається, найдогідніша позиція. Стати Пилипом з конопель примусило мене обличчя вчителя фізики Кулаківського, було воно самовпевнене й бундючне, цей чоловік увіч виказував погорду не тільки до всього зібрання, але й до самого арбітра. Той його вираз виникав через уміння по особливому скривлювати рота і дивитися із самовпевненим прижмурцем. Закинути йому щось у поведінці ми не могли, але поглядали на нього, особливо я і законоучитель, не без роздратування. Мене спершу це тішило, але незабаром я помітив, що дратуюся по-справжньому. Це рідко зі мною трапляється, бо навчився не тільки володіти собою, але й сам волів дивитися на світ так, як хотів Кулаківський: в нього це була якість позверхньо-позірна, а у мене внутрішньо-притаманна. Даремно кажуть, що подібне до подібного веде бог, часом подібне буває супротивніше протилежному. Отож, кажу, фізіономія Кулаківського несподівано мене роздратувала, а коли це трапляється, в мене на хребті починає терпнути шкіра. Саме тому я не втримався і заговорив про речі, які мені, молодшому вчителю, не годилося б висловлювати так самовпевнено.
– Наша каральна система, – сказав я, – тобто система різок – річ педагогічне повновартісна і дає, як кожен знає, немалі результати. Я не є і ніколи не буду проти різок, бо це б значило бути нерозумним, недалекоглядним і піддавати себе під небезпеку стати жертвою розгнузданої злочинності учнів…
Директор слухав мене, звузивши очі, й похитував у знак згоди головою, водночас я відчував його насторожене нетерпіння. Але язик мій уже пустився берега.
– Однак наша система покарання хаотично-нерегламентована, я б запропонував виробити правила, своєрідну таксу покарань, щоб кожен учень знав певне законодавство, розкладене на параграфи, і відав, скільки різок і за що має одержати. Я сам готовий скласти такі таблиці, і учень, провинившись, міг би знайти опис свого переступу у відповідній графі. Це не тільки посіє добророзсудливий страх, але й розвиватиме почуття законності. Через це учень знатиме, що не вчитель його карає, а закон, і в нього не виникатиме супроти вчителя негативних емоцій. Я сказав усе.
