Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Чи пан часом не захворіли? – допитувався він, прихиляючись до Адольфа Карловича. – Ой, щось пану відходить, щось йому за серце хапа! Може, пан не має зараз грошей, то я почекаю, чи ж ми не свої люди? Хіба я не знаю, що пан учитель їх мені віддасть? Хіба я йому посмію сказати «нє»?
Адольф Карлович позирнув синіми очима, сьогодні вони й справді були каламутні.
– Дві порції! – наказав коротко.
– Зараз вам буде дві порції, чому б нє? – з полегшенням зітхнув Борух. – А про гроші я у вас не питаю…
Але йому довелося сьогодні здивуватись удруге: Берген за горілку заплатив. Але не вийшов відразу, а відкинувся до стіни й сидів, майже погасивши очі.
– А що, коли він тут у мене помре? – сказав тихцем Борух жінці. – Матиму клопіт. Придивися за ним…
Борух мав гешефт у місті й подався його робити, а його вірна Рахіль почала стежити, чи не вмиратиме в шинку Адольф Карлович. Але Берген умирати не збирався. Він раптом устав, схитнувся, відсапнув і пішов просто на світлий прямокутник дверей. Об двері він, правда, зачепився, але не так, щоб утратити рівновагу.
У Холоденка Адольф Карлович випив свої дві порції одним духом. Озирнувся по порожньому шинку, а тоді так само, як у Боруха, приплющив очі й глибоко задумався. Я незримо сидів обіч нього, роздивляючись велике, порите зморшками обличчя Адольфа Карловича. Бакенбарди спускались у нього низько, з'єднуючись із бородою, зате підборіддя було виголене. Пшеничні вуса вицвіли і стриміли в безладді, а брови настовбурчилися.
– Сидиш біля мене? – спитав тихо, і я здригнувся – чи він відчув біля себе мою присутність? Але це було надто малоймовірно, досі жоден чоловік не помітив мене біля себе.
– Ну-ну, не всміхайся, – сказав Адольф Карлович. – Я і без тебе знаю свого біду.
У першу хвилю я хотів тихо щезнути, але ситуація видалася мені принадною. Адольф Карлович говорив до мене по-німецькому, втомлено й безпристрасно:
– Ці розбійники скоро доведуть мене до божевілля, – сказав він. – Наступного дня я знайшов мотузки, які ці шишибеники протягували між ліжками…
Це трапилось у позаминуле чергування Адольфа Карловича. Він уже заснув, двічі приклавшись перед тим до пляшки, схованої у комірчині, а шибеники в цей час протягли між ліжками у спільній кімнаті поворози й погасили нічники в коридорі й покої. Після того в протилежному від ліжка надзирателя кінці хтось закричав перелякано й дико: «Пане вчителю! Рятуйте! Мене душать!» Учень і справді захарчав, ніби його душили, спросоння Адольф Карлович кинувся на крик, але перечепився через повороз і гримнувся об підлогу. Зірвався, зробив новий скок і знову загримотів додолу. В цей час у спальні знявся неймовірний галас, звідусіль полетіли подушки, зовсім засипавши надзирателя. Він заволав, гукаючи лакея. Лакей, як завжди, не поспішав – за цей час юрливі постаті швидко позабирали подушки, і, коли з'явився лакей із світлом, всі мирно лежали, посопуючи. Тоді Адольф Карлович затрусив над головою руками і почав лаятися, обзиваючи учнів не зовсім достойними словами.
– Ви заважаєте нам спати, – обізвався один із учнів. – У вас галюцинації…
Сторожка тиша завмерла в кімнаті, а Берген і руки опустив.
– То мені стояти чи йти? – невдоволено спитав лакей.
– Чому не горять нічники? – роздратовано накинувся на нього Адольф Карлович.
– Ну, це діло невелике, – відказав лакей і почав засвічувати нічники.
– Мали б совість, – казав тим часом Адольф Карлович. – Я старий, утомлений чоловік. Мали б совість!..
Його голос ламався, і всі в кімнаті зачаєно дихали, тамуючи сміх подушками.
– Мали б совість і ви! – озвався той-таки спокійний голос. – Через ваші галюцинації ми не висипляємося…
Дивну неміч відчув тоді Адольф Карлович. Добре знав, що тільки йому зважуються учні викидати такі коники, він же безсилий навіть покарати їх.
– Сікти вас треба! – бурмотів він, пробираючись до свого ліжка. – Кістки вам треба ламати, безсердечним!..
На те хтось зойкав легенько, і вся кімната переповнювалася шелестом: сміх душив гімназистів. Тоді Адольфу Карловичу вперше захотілося дико закричати, схопити першого, хто втрапив би йому в руки, і… зачавити. Він ледве погасив свій порив, сів, звісивши голову, і безсилі сльози покотилися йому по щоках.
– Все? – спитав надламаним голосом. – Може, зволите спати?
– На добраніч, пане вчителю! – пройшов кімнатою голос…
Адольф Карлович розповідав мені це швидким шепотом, очі його при цьому бігали, а на обличчі лежала тривога. Я сидів навпроти урочистий і поважний, повний робленого співчуття й готовності вислухати всі скарги. Знав, що він таки побачив мене, але не зв'язує мене з тим бовваном, котрий веде зараз у гімназії уроки; він стежить за мною з хворобливою увагою, побоюючись, щоб і я не кпив із нього. Не хотів, щоб хтось дивився на нього з іронією.
– А історія зі шкапою, – мовив він. – Вони почали запевняти мене, що то не кінь, а чорт…
Засміявся, але за мить його обличчя знову стало серйозне.
– Смішно, правда? – спитав. – А знаєш, що найсмішніше? Я починаю вірити, що шкапа та не чорт, ні, а якесь відбиття мене самого у світі, чи не кумедно?
Але мені не було кумедно. Лишався серйозний і повний уваги. Мені здалося, що я трохи легковажив раніше Адольфа Карловича: не така елементарна він душа.
– Кожен, зрештою, має таке відбиття, – зашепотів німець. – У друзях, двійниках, тваринах чи рослинах, тільки я знайшов відбиття… у цій шкапі.
Я хотів сказати, що ця його думка – лиш похідне німецької романтичної літератури, якої Адольф Карлович начитався в юності, але Берген незадоволено скривився.
– В юності я взагалі не читав ніякої літератури, – сказав він і випив ще одну порцію, яку йому підніс лакей. – Я вирішив відмовитись од служби, інакше вони мене замучать. Не знаєш, чому вони в'їлися на мене?
Я хотів сказати, що світ ділиться на сильних і кволих. Кволих усі довбуть, а сильні можуть за себе постояти.
– Не кволий я, а добрий, – смутно сказав Берген. – Жодного з цих бешкетунів не побито з мого виказу. Жодного не посадив я до карцеру…
Мені здалося, що кволий і добрий – часто одне і те ж. Кволий не чинить зла,
