Українська література » » Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

---
Читаємо онлайн Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
милосердя не чекає, адже чудово зна, за які гріхи тут мордується. Я ставлю кола й відпускаю свою жертву, блискавично переносячи погляд на клас. Мертва тиша панує довкола, і я раптом починаю відчувати нудьгу: нудно все-таки сидіти за цією кафедрою і дивитися на заляканих до смерті істот. Нудно бути вічним дресирувальником, нудно навіть мститися на цих беззахисних душах – ні до чого все це! Світ не треба пізнавати, думаю я, все відомо про нього давно. Ми готуємо цих дітей стати коліщатками до велетенської людської машини, якою є наша імперія, але чи не коліщатка ми самі? Чи не механічною стаю я лялькою, сидячи за цією кафедрою, адже те, що викладаю скерованим на мене очам, – мудрість невелика. Чи не ліпше залишити замість себе власну подобу, боввана, який прорече кільканадцять потрібних речень, опитає цих телепнів, поставить їм оцінки, настрахає, щось у них зламає, щось піднесе, приноровить їх до того, щоб таки стали сліпими коліщатами. Оцей, дивлюся я на прищуватого хлопця з пацючими оченятами, закінчить гімназію і стане чиновником. його ковтне якась установа, до якої буде прив'язаний, як раб, і ходитиме від свого дому до цієї установи, аж доки не виплюне вона його геть на смітник. Ні, міркую я, повністю себе тут нічого витрачати. Хай залишиться за кафедрою тільки видима частина мого «я», невидима нехай вирушає у світ. Хай стає чиєюсь тінню, видивляється й принюхується Я навіть думаю, що ідея вивищеності людини – це одна із людських самооблуд, а коли так, ні для чого вона!

Завмираю на якийсь мент за кафедрою, глуха тиша оточує мене; учні гадають, що я вишуковую нову жертву, насправді роз'єднуюся на дві істоти, видиму й невидиму; видиме – це бовван мій, який проказує завчені й потрібні слова, невидиме – це суть моя. Воно вислизає у залите сонцем вікно, бо відчуває непомильно: там знайдеться для нього пожива. Там, за вікном, серед порожнього двору, стоїть, не зважуючись виступити з нього, сумний Адольф Карлович – він усе ще кволо бореться з собою. Здав чергування, і буде вільний цілу добу. Його кличе до себе місто, але не про те він думає. Дивиться на щось конкретно-зриме, і саме це мене й зацікавило. Еге ж, вулицею плететься знайома всім шкапа. Сумно похитує головою, крок її хиткий та розбитий. Здається, ритм, у якому йшла ота бездомна страдниця (взимку і влітку блукає вона по вулицях), пробудив чи й привабив Бергена. Він стрепенувся й озирнувся на вікна гімназії. Але самої гімназії не побачив, на її місці лежала піщана пустеля. Злякався тієї пустелі, бо заспішив з гімназійного двору геть – нічого йому тут робити! Перевалювався з ноги на ногу, від чого барилкувате тіло хиталося, ніби хитав його хміль, але це був тільки ритм, що надала йому шкапа. В душі в нього лежало щось кисле на смак і сіре на колір, щось таке, як непідсолоджений кисіль, через що сині його очі покаламутніли і стали теж, як кисіль. Йому було важко дихати, і він розстебнув мундира. Завжди ж, коли розстібав мундира, звільнявсь у певний спосіб од шор, в яких тримав сам себе, ніби мундир – це якась кам'яниця, холодна й товстостінна. І він виходив із неї, адже віддатися своїй пристрасті – це й означало вийти з мундира. Вдруге озирнувся: кам'яний мундир стояв серед піщаної пустелі, неймовірно побільшений, але з усіма компонентами. Той мундир – це й була гімназія, від якої він тікав, і в ньому, як миші, позалишалися всі оті юні варвари, які знущалися з нього й мучили його. «Це від того, – пробурмотів, – що я надто добрий! Не можна в цьому світі бути добрим!» Там, попереду, на порожньому й німому шляху, побачив мету своєї мандрівки: розчинені двері, йому здалося, що то широко розтулена паща велетенського змія, котрий згорнувся, скрутивши тисячки кілець, і гіпнотизує його. Він же не має сили йому опиратися, бо він – зелена жаба, яка покірно й приречено стрибає назустріч тому розхиленому роту гігантського боа-констріктора, і єдина втіха для жаби – пропасти. Адольф Карлович не вражався від того, що порівнював себе із жабою, в цю хвилю він себе зневажав. Зневажав власну слабку волю й приреченість – був у цьому світі сам як палець. За спиною стояв застебнутий на всі гудзики гімназія-мундир, і він не міг повернутися туди, не звільнивши душі.

Шкапа вже пропала з його зору, та й не потрібна йому була – досить того, що надала ритм. Отож рухався до відчинених дверей шинку, як і вона, спазматичними ривками, раз пришвидшуючи, а раз уповільнюючи хід. Я став тимчасовою тінню цього нещасного: ба, навіть у своєму падінні залишався він елементарний, цей Адольф Карлович. Тікаючи від заведеного ритму гімназійного життя, він і тут ставав механічною лялькою. Шлях його був суворо розмічений: перші дві чарки випивав у Боруха, а наступні дві – у Холоденка. Далі йшов до заїжджого дому, в якому жив я по приїзді, і тут випивав ще дві чарки. Але просиджував тут довше, похитуючись і бурмочучи під ніс, після чого знову йшов до Холоденка і знову до Боруха. Звертав на Поділ і виходив до Кам'янки. Під Замковою горою, біля скель, часто лягав відпочити, байдуже, був дощ чи сипав сніг. Спав рівно стільки, щоб протверезіти, взимку не більше п'ятнадцяти хвилин, а влітку і всю ніч. Восени – по кілька годин, так само й весною. Ніяка застуда не бралася його, хіба червонів більше, ніж годилося, ніс. Із розжареним носом приходив у гімназію й зачинявсь у своїй комірчині. Могутнє хропіння виривалося тоді в замкову щілину, й учні даремно крутилися біля тих дверей, підбираючи ключі: замок до своєї комірчини Адольф Карлович замовив у найкращого коваля міста, який працював на базарі біля Кафедрального костьолу, і той замок не міг відчинити ніхто. Навіть диму напустити в комірчину Адольфа Карловича учні не могли – на шпарину накидалося вічко. Шкапу ж у комірчину учні зуміли завести, тайкома викравши у надзирателя ключі.

Сьогодні Адольф Карлович був трохи не такий, як завжди: щось у його рухах насторожувало. Зрештою, я знав причину: Берген був сумний. Можливо, той жах, що пережив його вчора ввечері, збудив у ньому щось забуте, і він раптом здивувався, як опинився в цьому чужому краї, де в нього немає жодного приятеля або родича. Можливо, між ним і шкапою відбувся тихий діалог, і ці двоє раптом порозумілися, хоч одне – тварина,

Відгуки про книгу Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: