Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов

Користі з нього, як від цапа ряжанки. Десять років протирає штани, а жодної справи до кінця довести не спромігся. Але ж, з іншого боку, хто його на це місце всадовив? Керуючий трестом. Гм... Так можна й на велику неприємність нарватися. Хай вже йому грець, тому Гнатові Микитовичу... Далі. Микола Леонтійович. Теж ледацюга добрячий. І чверті своєї ставки не відробляє. Але ж незручно чіпати: з його батьком в інституті за однією партою сиділи. Нажити собі ворога, та ще й якого: той батечко-однокурсник тепер уже в главку сидить... От хіба що Марфа Петрівна. Молодичка моторна. Крім магазинів, нічого не знає. Таку б спровадити... Але чекай! Де її синок працює? Хіба ж не в міністерстві? У міністерстві. Ясне діло, матері на поталу не віддасть. Всиплють по саму зав'язку... Олександра Даниловича та Анатолія Степановича краще взагалі не чіпати — зв'язки мають, будь здоров!.. Може, кого пропустив? Так і є, Вітька-електрика. Теж мені — нащадок Едісона, все досліди ставить. У три шиї гнати! Так і запишемо. Та що я — блекоти об'ївся?! Пам'ять втратив? ! Вітько — двоюрідний племінник Костянтина Федоровича. Тьху! Ото мав би халепу...»

Семен Семенович зажурено подивився на своє тьмяне відображення в поліровці столу. Годинник у кабінеті байдуже відцокував останні хвилини першої половини дня. «Кого ж я міг забути?— судомило мозок.— Кого?..»

Раптом Семен Семенович схопив трубку і став швидко накручувати диск телефону.

— Костянтине Федоровичу!.. Так, я... Доповідаю... Ваше доручення виконав. Є кандидатура... Я... сам... за власним... бажанням...

Микола Карпенко

* * *

Явне зло карати, звісно, легко,

Явне зло не важко осудить...

Я вбачаю більшу небезпеку

У тому, що глибоко сидить.

В тім, що зовні — мовбито й не злочин,

А насправді — раку пухлина,

Бо краплина, кажуть, камінь точить,

Якщо та краплина — не одна.

МАНІЛОВ НАШОГО ВІКУ

Він, кажуть, також про космічні польоти

І мріє, і снить наяву?

І навіть летіть, запевняє, не проти

У далеч світів зореву?

Неправда! Не кине обжиту прописку,

Гінцем не назветься земним —

Хто звик заглядати, як ледар у миску,

У небо, що сяє над ним!

ПІДЛАБУЗНИК

Його душа, звичайно, брак,

Лиш замаскована... під лак!

ПЕРШИЙ

— Чим він так прославив чесний рід?

— У роду це перший дармоїд.

НЕ ЗРОЗУМІВ

— Кого я посмів критикнуть і коли?

— За це, безпринципний, тебе і зняли!

Сергій Кисельов

ТВЕРДА ЧЕТВІРКА

Ми з Вовкою — шестикласники. Не найкращі учні. З астрографії та космолінгвістики у нас тверді трійки. А що таке тверда трійка? Це коли в щоденнику двійки, а наприкінці чверті тебе сяк-так витягають на трійку, аби не знижувати успішність усього класу.

Однак тепер ми з Вовкою стали відмінниками. Як з астрографи, так і з космолінгвістики.

А сталося таке. І Вовка, і я мріяли про славу та подвиги. Зрештою, мене цілком влаштовувала тільки слава, та Вовка твердив, що без подвигів слави не буває.

Ми спитали нашого класного керівника Ларису Романівну (вона викладає у нашому класі космолінгвістику), чи можна здійснити подвиг у наш буденний час космічних перельотів? І почули у відповідь, що у житті завжди є місце для подвигу, треба лише добре вчитися. Ось, наприклад, космогеологи, що досліджують вогняні надра Сіріуса, вчились у школі дуже добре, тому й почуваються у високотемпературній плазмі неначе у звичайній атмосфері.

Потім ми звернулися з цим же запитанням до директора нашої школи Гелія Петровича, який викладає у нас астрографію. Він відповів, що і в наші буденні дні будьякий трудівник може легко здійснити подвиг. Треба тільки завжди бути напоготові.

І ми були напоготові. Повсякчасно. Вдома і в школі. На уроці і на перерві.

І от одного разу, під час уроку астрографи, ми помітили, що директор школи Гелій Петрович подивився у вікно: чи не почався, бува, дощ. А коли відійшов од вікна на титановій батареї квантового опалення залишилась сірникова коробка, якої раніш там не було.

На перерві ми з Вовкою також подивилися у вікно: чи не почався, бува, дощ,— і забрали ту коробку.

Ми не раз бачили у кіно і читали у книжках, як агенти міжгалактичних розвідок передають у такій тарі важливі секрети про систему гравітаційної оборони. У нашій коробці й справді була шифровка. Дуже коротка. Там було написано: «19 год. 30 хв.»,

Ми підмінили записку. На такому ж пластиковому аркуші з учнівського зошита у клітинку ми написали: «18 год. 30 хв.» і знову поклали сірникову коробку на батарею квантового опалення. Тепер залишалося подивитися, хто забере її звідти.

Наступний урок був з космоліпгвістики. Наш класний керівник Лариса Романівна так само підійшла до вікна, аби подивитися, чи не вперіщив, бува, дощ. А коли вона повернулася до столу, сірникової коробки на титановій батареї квантового опалення вже не було...

Некомпетентні люди просто запитали б у Лариси Романівни, навіщо вона взяла чужу сірникову коробку? Але ми знали, як треба діяти у таких випадках.

По закінченні уроків Ларису Романівну, як завжди, біля школи чекав її чоловік, дуже підозріла людина, в окулярах нічного бачення, з нарукавними знаками техніка-ремонтника другого рангу.

Ми з Вовкою обмінялися одягом та реактивними ранцями швидкого руху, щоб нас не впізнали. І хоча у такому вигляді нас не впізнали б і рідні матусі, бо Вовка високий і дебелий, а я худий і низенький, і куртка від форми Вовки теліпалася на мені, наче плащ Гамлета з однойменної п'єси англійського драматурга Вільяма Шекспіра, ми однаково старанно ховалися за спинами перехожих. Лариса Романівна нас не побачила.

Потім ми встановили чергування поблизу будинку Лариси Романівни. Спочатку полетів обідати Вовка, бо йому завше хочеться їсти, а потім я.

Лариса Романівна вийшла точно о 18 годині. Цього разу вона була вдягнута в інший комбінезон — не сріблястий, а такий, що коли дивитись на нього з одного боку, він здається синім, а з протилежного — червоним. І роликові ковзани в неї були не темні, як уранці, а світлі. Та ми однак впізнали її.

Як і кожна людина, котра підозрює, що за нею стежать, Лариса Романівна роззирнулася навсібіч, а потім вирушила до голографорами «Київ», де на той час демонстрували цікавий фільм «Космоагент отримує презент». Біля голографорами наша вчителька дуже нервувала, зиркаючи на годинник.

Точно о 19 годині вона зітхнула і пішла. А ми з Вовкою залишилися.

О 19 годині 15 хвилин