Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов

Прем'єри так само відбувалися щомісяця, але, починаючи з другої вистави, глядачів рекрутували з командировочних, котрим, як відомо, ніколи не щастить у готелях, і вони ладні перебути вечір де завгодно, аби не дощило і в буфеті пригощали свіжим пивом.

Пиво у театральному буфеті наливали завжди, а от оплески у залі стали такою ж дивиною, як тараня до пива.

Щосезону в театрі з'являлися нові головні режисери, але решту свого допенсійного життя вони безуспішно виводили плями на колись бездоганній репутації.

Найпрактичніші головні режисери відразу шукали спокійніші посади, і декому навіть щастило — у сфері обслуговування, художній самодіяльності або системі споживчої кооперації.

Найенергійніші головні режисери починали діяльність з тривалих відвідин молодих столичних театрів,— щоб перейнятися духом перемін і свіжим вітром великого мистецтва. Повернувшись, вони обклеювали свій кабінет барвистими афішами, захоплено розповідали про вистави, але здебільшого не встигали познайомити «Дерев'яний свічник» з атмосферою перемін, бо всю творчу енергію та вигадливість оддавали поверненню підзвітних сум, взятих на престижну поїздку.

Найактивніші режисери чманіли від тютюнового диму і псували очі, гортаючи ротапринтні примірники нових п'єс у пошуках репертуару, який би нарешті врятував «Дерев'яний свічник».

П'єси, звичайно, були — драми, трагедії, хроніки-мелодрами і навіть комедії. Класичні, оригінальні, перекладні. Та під час патетичних монологів зал сміявся, у комедійних ситуаціях позіхав, а драми і хроніки-мелодрами мали успіх лише на загальних виробничих зборах трупи. Ось тоді й виникала нагальна потреба в індивідуальних запобіжниках на колективній мережі високої конфліктної напруги.

Театр влаштовував дні відкритих дверей, бенефіси, виїзні декади в сільських клубах, школах, лікарнях, моновистави і бали-маскаради у фойє замість антракту. Ніщо не допомагало. Внутрішні чвари тільки загострювалися, бо на бенефісах лаврові вінки, що ними вшановували ювілярів, виявлялись на три номери більшими, ніж треба.

«Дерев'яний свічник» рухався до професійного та фінансового краху зі швидкістю двох морських вузлів на день, а після генеральних репетицій та засідань художньої ради ця швидкість зростала вдвічі.

Великі надії покладалися на гастролі у благословенних курортних ельдорадо: сонце, морське повітря, хвилі кохання пробуджують нахили до культурних розваг, притлумлені робочими буднями, і зменшують естетичну пильність безтурботних відпочивальників. Дирекція театру навіть зняла кутки для провідних критиків та членів їхніх родин. Критики схвалили таку неординарну увагу, але широкі масштаби поблажливого мислення демонстрували тільки за квартою молодого вина у вузькому колі щедрої дирекції та вдячних близьких родичів.

Вірність театру зберігали тільки безпритульні закохані, які в темній порожнечі партеру могли цілуватися й освідчуватися без перешкод.

І тоді покликали молодого архітектора, який давно набридав дирекції проектом реконструкції «Дерев'яного свічника».

Нагадуючи класичне гасло: «Театр починається з вішалки», архітектор пропонував розмістити її на сцені, буфет — у партері, а вистави грати на сходах, що ведуть до салонів для курців.

У цьому щось було, і новий головний режисер, палкий прихильник експериментів і психологічних тестів, сподівався: передова критична думка і освічена театральна громадськість буде в захваті від оригінальної ідеї. Але корифеї театру, пославшися на свої заслуги, стаж роботи і хронічну астму, відмовилися демонструвати нев'янучу майстерність на сходах, де відгонить тютюновим димом. Та й коштів вистачило тільки на обладнання буфету.

Зазнавши поразки, головний режисер вирішив завіятися з міста у невідомому напрямку. Але на прощальному банкеті, коли в кишені вже лежала трудова книжка і квиток на літак, режисер наважився висловити свої міркування щодо причин кризи «Дерев'яного свічника».

Режисер наївно вірив, що хвилююча мить єднання смаків і сердець за бенкетним столом розчулить акторів, і вони зрозуміють рятівну силу його слів, вистражданих трьома суворими доганами і десятком анонімок. Адже психологічні тести, до яких зі студентської лави режисер відчував повагу, найкраще впливають саме у момент загальної відвертості й душевного піднесення.

Ковтаючи слова, головний режисер притис келих та виделку з баликом до вилогів старого піджака і голосно проказав:

— Вірю, сподіваюсь, прагну! Наші шановні ветерани поступляться місцем обдарованій молоді, яка зуміє схвилювати вибагливого сучасного глядача. Прагну, вірю, сподіваюсь! Молодих більше не випускатимуть статистами у зал, аби заповнити його похмуру порожнечу. Сподіваюсь, прагну, вірю у зміну поколінь на сцені! Тоді повернеться втрачена слава «Дерев'яного свічника»!..

Колишній головний режисер покладав великі надії на свій нечувано сміливий тост, але його ніхто не почув. Психологічний тест зазнав невдачі — мить єднання та відвертості не відбулася.

Молодих акторів не запрошують на прощальні урочисті банкети, а корифеї «Дерев'яного свічника» давно звикли слухати лише суфлера та власних дружин.

— Браво!— плескали у долоні учасники банкету й по черзі обіймали спітнілого промовця.— Стільки темпераменту! Як сумно буде без вас!

Мельпомена завжди віддавала перевагу хоровим освідченням у коханні, і серце режисера мимоволі умлівало від дружних вигуків:

— Браво! Бравіссімо!

Віталій Коваль

МІЙ ВОЛОДАР

Нехай собі у всіх рівноправ'я, а в нашій сім'ї усе вирішує чоловік. А я тільки мовчки підкоряюся. Бо чоловіки й створені, щоб усім правити, а жінки...

Я своєму чоловікові звикла коритися з першого знайомства нашого, з того першого танцю.

Ото якось стою я в клубі і нишком до парубків придивляюся. Один припав мені до вподоби: кучерявий, ставний, з вусиками. Аж серце зайшлося. «Ну, Віро,— кажу сама до себе,— тримайся! Оцей козарлюга і стане твоїм повелителем!» І при цьому таким його поглядом обпекла, що він прикипів до місця і почав наливатися фарбою, як помідор проти сонця. Став дозрівать. А я відвернулася, мовби нічого й не сталося. Сміюся, щебечу з іншими. Краєчком ока бачу: майбутній мій володар поволі підсувається до мене і, маскуючи ніяковість, голосно каже:

— Підемо до танцю!

І не розбереш — наказує чи просить.

Так я вперше йому скорилася, своєму Миколі.

З того дня він почав ходити за мною, як наврочений. І все щось велить, щось наказує. Десь напровесні оголосив, наприклад, свою волю:

— На осінь весілля справимо!

— Згода,— відповідаю, покірно схиливши голову, а сама думаю: «Гай-гай, де ще та осінь!» І додаю: — Я так і знала, що ти мене не любиш!

І надула губи.

Він щось подумав-подумав, потім рубонув рукою повітря і сказав:

— Я прискорюю своє рішення. Весілля — за тиждень!

— Як звелиш,— мовлю з тією ж покірністю і ледве стримуюсь, щоб не кинутись притьмом по фату.

Відтоді ми вкупі.

Як народився у нас первісток, дуже мені хотілося його Русланом назвати, а чоловік заявив, що він своєму синові сам ім'я знайде. Довго він те ім'я шукав. Ходить по хаті, наморщить лоба — думає. Я йому думати не заважаю, тільки питаюся:

—