Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов

Є вихід. Треба вам, Миколо Оверковичу, розвіятися, відпочити, їдьте. А тоді, посвіжілого, здорового, бадьорого, зі світлою, як кажуть, головою, ми і запитаємо за план. І будемо принциповими: що тепер заважає? Відпочив — будь добрий, працюй, крутись, думай. Виправдовуй наше довір'я. Ось так будемо говорити з ним. Я маю рацію, товариші? Отож-бо!

Далі. Не все гаразд у Миколи Оверковича і вдома. Причина? Все той же план. По собі знаю: тільки нелади на роботі — гарчу на домашніх, нервую. Ось так і в нього. Геть розклеїлися взаємини з Ганною Порфирівною. Пішли сварки, колотнечі. Теща, як завжди, підключилась. Не вистачало, щоб оті сімдесят шість процентів нам ще й сім'ю розвалили. А як зарадити цьому? Треба, щоб вони удвох побули у спокійній обстановці. Море, знаєте, пальми, різні там круїзи...

Отож, вношу пропозицію: ці дві путівки виділити Миколі Оверковичу і Ганні Порфирівні. Хто за це — прошу голосувати. Одноголосно...

Володимир Золотарьов

ЗНОВУ ЖЕРЕБКУВАННЯ

Головбух Братенко зазирнув у приймальну до Василя Григоровича і жахнувся — там терлися п'ять замів шефа, три заввідділами, завкадрами Синиця і всі чотири бойових постачальники. Пробитися на прийом, отже, було нелегко, але головбух вирішив пе здаватися. Тому зайняв чергу і почав цікавитися, хто й за чим проривається до шефа. Народ мовчав. Затаївся й Братенко. На обід він не пішов, аби не прогавити черги. Всі страшенно квапилися, нервували. Раз навіть спалахнула сварка.

О пів на шосту, охлялий, оглушений суперечками та натиском завкадрами Синиці (той ніяк не хотів пропускати колегу вперед), Братенко нарешті пробився до шефа.

— Та-а-ак! Діла!— затарабанив пальцями по столу Василь Григорович, напружено щось обмірковуючи.— Тут, шановний товаришу Братенко, ситуація така: у відрядження до столиці просяться всі мої заступники, три заввідділами, завкадрами Синиця і чотири постачальники. Як бути? Шість відряджень я уже підписав, можу ще пару, не більше. Але ж претендентів — дев'ять чоловік. І мені, до того ж, треба бути там обов'язково.

Головбух почав щось доводити Василю Григоровичу, переконувати його. Шеф кисличився, стогнав, наче у нього розболілися всі тридцять два зуби одночасно. Тоді спробував умовити Братенка відкласти відрядження на кілька днів. Але головбух наполягав.

— Ось що, дорогенький,— мовив зрештою шеф,— зробимо так: щоб нікого не образити, не відбити у людей бажання працювати, завтра о дванадцятій нуль-нуль проведемо жеребкування. Витягнеш щасливий номерок — паняй до столиці. А ні — то така вже доля твоя, зачекаєш тиждень-другий.

Цілу ніч обмірковував головбух, коли йому тягнути жереб — на початку чи в кінці. Вирішив вичікувати. Але, коли претенденти вишикувалися в кабінеті Василя Григоровича, нерви його здали, і він проштовхнувся до чаші другим. Його кинуло в піт, він щось шептав, примовляв. Тоді тремтячими пальцями довго розгортав клапоть паперу. На ньому було написано: «Надати відрядження терміном на чотири дні». У головбуха від щастя підкосилися ноги, він ледь не втратив свідомість.

Не поталанило завкадрами Синиці, двом постачальникам — Федорчуку і Михальчуку, окремим другорядним особам.

Завкадрами Синиця запально вигукував:

— Коли так — їду за свої кревні. Діло — передусім.

Всі схвально загули: А шеф міцно потис Синиці руку.

...Коли Братенко нарешті вмостився на своє місце, його здивуванню не було меж — поруч сиділи: шеф Василь Григорович, п'ять його замів, три заввідділами, завкадрами Синиця і чотири бойових постачальники. Та на головбуха ніхто не звернув уваги, бо на полі таке творилося, що ні пером описати, ні словами передати. Гра ж на Кубок чемпіонів!

А коли наші забили гол, шеф, щасливий, вигукнув:

— Надаю шість відряджень за кордон. Жеребкування — післязавтра.

Юрій Іщенко

УЧЕНА РАДА

Я вже не одну годину, затамувавши подих, чатую в коридорчику, що веде до нашої лабораторії. Лише скляні двері відділяють мене від кімнати, де по обіді зібралася вчена рада інституту. Відколи почався ремонт конференцзалу, ця найбільша в інститутському приміщенні лабораторна кімната дає притулок усім, хто змушений засідати з важливих питань. Сьогоднішній день, для мене неабиякий — метри в закритому порядку обговорюють мою дисертацію. Ви розумієте, що це означає.

Крізь скло бачу, як лабораторію рвучко перетинає чиясь тінь. Сумніву нема: це Шкворець. Чому він так нестримно розмахує руками? Обурюється? Чи відстоює? А що коли ці експансивні жести — наслідок нелояльності до моєї наукової праці? Можливо, якісь сумніви викликає вступна частина. Що ж, у гіршому випадку я її перероблю. Цікаво, яку позицію зайняв Аполінаренко? Обличчя ніби якесь скривлене. Ви не уявляєте, що чекає на того, хто не поділяє його поглядів. А втім, він завжди чимось невдоволений. Так і чекай неприємностей.

А що думає про мою дисертацію вчений секретар? Невже ото він гойдає ногами? Чого б це? У моєму дослідженні немає жодного рядка про моторно-рухливу функцію нижніх кінцівок.

Стривайте! А то хто аж тіпається від сміху? Так і є — Глаголенко. Над чим же це він регоче? Невже над другим параграфом? Але ж там ідеться про сенсибельність ховрахів до зерна. Навіть дані експерименту на голодних шкідниках подано...

Шеф — голова ученої ради — знизує плечима. Він так робить завжди, коли чимось задоволений. Хе, знайте наших! Не тільки ж вам у науці погоду робити...

Я й незчувся, коли розчинилися двері лабораторії і в коридорчик дружно висипали члени вченої ради. До мене ще долинали уривки дискусії.

— Це справді наука! Навіть архінаука!— піднесено вигукував Шкворець.— Який рівень!..

— Авжеж. Я власним очам не повірив, коли побачив, як він тонко усе зробив,— підтримав доцент Глаголенко.

— Тепер «Динамо», безсумнівно, виграє фінал,— підтакнув учений секретар.

Я закляк у кутку. Коли це підходить до мене професор Бекон-Щабастівський. З якихось причин всі двадцять років мого пошукацького стажу він чомусь мені симпатизує. Поклавши руку на моє плече, мовить співчутливо:

— Голубчику ви мій! Облиште хвилювання. Вашу дисертацію ми обговорили позавчора на футболі. Істотних зауважень ніхто не висловив. Правда, щодо висновків, раджу доробити третій абзац знизу. Все буде гаразд! Післязавтра, колего, вирішальний матч. Отже, тримайтесь...

Юрій Іщенко

КАНДИДАТУРА

О дев'ятій ранку подзвонив Костянтин Федорович і сказав:

— От що, Семене Семеновичу, треба нам подумати над скороченням штату. Принаймні на одну одиницю. Поміркуйте, а після обіду доповісте.

Семен Семенович обхопив голову руками і втупився поглядом у поліровану поверхню стола. Спливали хвилини, минула година, потім друга, а він усе ще ні до чого не додумався.

«Ану, давай знову спочатку,— вирішив зрештою Семен Семенович.— Отже, так. Без Гната Микитовича можна обійтися? Цілком спокійно!