Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов
— А-а, зрозуміло,— кивнув головою Іван.— Та я б на таке діло й на «капітана» розкошелився б. І не на одну ляшчину. Мені б тільки батарею...
— Ох-ох-ох! Що з вами робити, голубчику мій сизокрилий?— почухав потилицю завскладом.— Ох, аж серце болить, що не можу нічим допомогти гарній людині. Що ж придумати?.. Не знаю, як вам і казати, голубе. Є тут в одному місці, але... самі розумієте...
— Розумію, розумію, — із запалом вигукнув Іван.— Ви зробіть добре діло — буде і вам, і вашому знайомому.
— Але ж це діло...
— Хіба я маленький? Рідній жінці не скажу, звідкіля та батарея.
— Ох-ох-ох! Однак воно завжди виходить,— мало не заплакав завскладом.— Хочеш допомогти гарній людині — мусиш усякому хапузі в ноги падати. Були б вони на складі... Ех! Ну, добре. Зараз у нас без п'яти хвилин дванадцять. Приходьте завтра по цій порі. Якось зарадимо вашому горю.
Немов на крилах летів додому Іван. «Порадую свою Марусину. Нехай не думає, що я ликом шитий».
Наступного дня шлях до складу Іванові перегородив замок на дверях.
— А де товариш завідуючий?— спитав він молодицю, що підмітала східці.
— У лікарні,— відповіла та.
— Що, захворів?
— Виробнича травма. Вчора перед обідом йому на спину звалилася батарея водяного опалення. На складі такі полиці, що хоч возом розвертайся, а він тії батареї заховав у тісній підсобці...
Євген Дудар
ДОКОЛУПАЮТЬСЯ
Другий тиждень мозолю голову: буде всесвітній потоп чи не буде? Якщо розмерзнеться Антарктида?
Вчені там колупаються. По радіо казали.
Те колупання до добра не доведе.
Ось навпроти нашого будинку колупалися. Як шарахнуло! Одного на балкон до мене закинуло.
Стукає у вікно. В мене очі на лоба.
— Ти що, з неба? П'ятий поверх...
— Ні,— каже.— 3 міськводоканалу.
— Цей фраер,— кажу жінці,— зараз буде запевняти, що через наш балкон водогін тягнуть. Бомбей — Хельсінкі...
— Ні!— заперечує.— Ми там, внизу, копали... І техніка безпеки підвела...
Техніка безпеки!
Гриць ось не новачок. Двадцять років колодязями займається. А копав у тещі — ледь в Америку його не затягло... Якби у відрі не витягли... А вони в Антарктиді діри свердлять...
Атлантида потонула. Чого? Спитайте Федю з третьої квартири. Спочатку потопили, тепер шукають. Бо забули: у Чорному морі чи в Білому?
Землетруси землю так часто трусять. Чого? Спитайте Федю. Нафту і вугілля із землі повитягували. Дір наробили. Тепер там протяги.
У шурф старої шахти біля Макіївки корова впала. А через місяць де вона випливла? У Японському морі. Жива. Тільки роги пообламувало. І вим'я роздуло. Не було кому доїти. Потім, щоб усе шито-крито, в газетах написали, що знайшли морську корову. Туману в очі напустили...
Я б усіх тих вчених своїми руками... Туди... Де чорт добраніч каже... А то вони доколупаються! Викличуть чорта з пекла...
Євген Дудар
БІОСТРУМИ
Вирішив стати письменником. Тільки не вирішив, де краще писати?
Поставив стіл біля вікна. Сів. Дивлюся на ворону. Цікаво, гадаю, що вона думає? Які у неї проблеми?
За стіною щось гупнуло.
Закричала сусідка.
Мабуть, чоловік погладив. Або вона його.
Кажуть, є голови-передатчики і є голови-приймачі. За теорією біострумів.
Мабуть, моя голова — приймач. Якби вона була передатчиком, то оця дівчина, що йде по вулиці, повернула б голову носиком до мене...
Якщо моя голова — приймач, то треба іти писати у наукову бібліотеку. Своїх думок нема — чужі спіймаєш. Там академіки, доктори, кандидати наук. Їхні голови біоструми виділяють, моя голова схоплює. Середовище...
А піди, скажімо, між корови. На пасовисько. Ряба про траву соковиту думає, чорнобока — про пійло, а сіра, вибачте, про бугая.
А до лісу податися? Зустрінеш вовка. Будеш стояти, відгадувати, що він думає? Чи ведмедя побачиш. Ти на дерево — він на дерево. Ти у воду — він у воду. Ще, чого доброго, наберешся того звіриного. Хтось до тебе слово, ти — гаррр! Хтось наступив тобі на мозоля, а ти його зубами за «яблучко»...
Ні, таки в бібліотеку. Тільки в бібліотеку.
Пішов.
Сів біля молодого. Але вже лисуватого.
Замислився. Думає.
Або він не те думає, або я не те сприймаю.
Якийсь магазин, якісь черевики...
Дивлюся на його черевики. Стоптані, як постоли.
Почесав поглядом попід столами. Пересів до бородатого. У нових черевиках.
Мене наче вдарило струмом. Про що він думає?! А-а-а! Ось вона. Писана красуня. Ні-чо-го!
Перебазовуюся до неї.
Чи у неї голова також приймач? Чи мій приймач працює на іншій хвилі, ніж її передатчик? Хоча б щось поворухнулося.
Пусто. І тихо.
Окинув поглядом зал.
Сів біля старенького. Сивенького,
Ну й голова! Ну й енергія! Думки літають, як метеорити. І гаснуть на льоту. Має думки, але не має пам'яті.
Намагаюся думати сам.
Цікаво — про що думав він? Коли ще мав пам'ять? Може, про квартиру? Може, про черевики? Може, намагався розгадати, що думає про нього начальник? А тепер намагається рухати науку...
Ні. Тут у мене нічого не вийде. Треба повертатися додому. Сідати за робочий стіл.
Сів. Знову перед носом — ворона. Стара. Років сто прожила. Світу, мабуть, побачила... Дивиться. Також щось думає... Що?
Євген Дудар
ВПІЗНАЄ ЧИ НЕ ВПІЗНАЄ?
Стою під дверима. Читаю: «Слідчий прокуратури тов. Горобець». Аж в очах зарябіло. Невже той Горобець, що у студентські роки жив у мене на горищі? Худе, як налигач, і синє, як баклажан. Бороду носило, щоб не видно було, яке воно засмикане. І диви! Вицвірінькалося. Слідчий прокуратури.
Скільки тих Горобців через моє горище пролетіло. Університет свій можна було б організувати. І нікого не ображав. До всіх по-людяному ставився. Господарство своє навіть довірив. Студент із сільськогосподарського інституту за садом моїм доглядав. Студент із зооветеринарного — за нутріями дивився. Філолог і математик з педагогічного Ванька наукою напихали. Постійно жив у мене студент із медичного інституту. Всяке може статися. У моєї Клави поганий синдром. Ночами схоплюється і по хаті вештається. Сусід, правда, казав, що це у неї спадкове.
Жив у мене студент з інституту харчової промисловості. Майстер на всі руки. З цукру гнав. З буряка гнав. З картоплі гнав. З абрикосів гнав. Казав, що навіть з каменю можна гнати. Аби тільки дріжджі відповідні знайти.
Студент з інституту фізкультури жив у мене. Отой, що
