Українська література » » Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

---
Читаємо онлайн Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
втрутився Дорошенко. — Сьогодні — двадцять есесівців, а сьогодні — не перший день. Розумію тебе, он де вони, за Доном вже, та чи ми в цьому винні? Тут, брате, нашої вини нема, — сказав впевнено. — Не картай себе!

— Не картай… А коли боляче?

— Спати! — вдарив Дорошенко рукою по столу.

— Спати, — погодився Євген Степанович. — Заховай це, — наказав Богданові, кивнувши на коштовності, — завтра візьмемо на облік. Іменем Радянської влади. Це — піт трудящих…

Коли погасили світло, запитав Дорошенка:

— Як ти, Василю, гадаєш: може, ми Богдана з частиною цих… витребеньок раніше у місто відправимо, а я вже потім, коли щока загоїться? Безпечніше буде. Його посадимо на фіру, ніби на базар їде, а я згодом через Злочний залізницею…

— Думаю — правильно, — пробурмотів Дорошенко. — Тільки не розумію, як ви це золото на гроші обернете. Гестапо відразу на слід натрапить.

— То вже нехай тебе не обходить. Є в нас одне діло — перша кляса…

Менцель роздратовано кинув трубку й наказав покликати Харнака. Він завжди радився з гауптштурмфюрером у важливих випадках. У Віллі Харнака розумна голова. Коли 6 не спиртне й жінки, далеко пішов би. І нюх у нього справжнього слідчого. Іноді стільки ниток є, сам чорт голову зламає, а він неодмінно вхопиться за потрібну. “Інтуїція”, — посміхається. Менцель знає, що це — пусте: не інтуїція, а вміння швидко зважити всі можливі варіанти, визначити головне. З такими здібностями інший ліктями прокладав би дорогу, а Віллі…

— Знаєте, штандартенфюрер, — сказав колись, — те, що я собі дозволю, ви вже зробите, вагаючись. Не поїдете ж ви зараз зі мною в бордель? А я не хочу позбавляти себе такої можливості…

Менцель і досі не знає, жартував тоді Харнак чи говорив правду. Начебто усміхається, та очі серйозні. А втім — чорт з ним, головне, що гауптштурмфюрерові можна довіряти.

У Харнака під очима синці, повіки набрякли.

— Ви не пили? — зробив виразний, жест Менцель.

— Що ви, шеф! Ви ж знаєте, я зранку не п’ю.

— В тому й річ, що вже не ранок.

— Майн гот, справді, вже третя. Але ж ви, певно, викликали мене не для того, щоб звірити годинники?

— Ви напрочуд догадливі, Віллі. Знов неприємність…

— Листівки?

— Гірше.

— Когось убили з наших телепнів?

— Гірше, Віллі, гірше…

— Здається, шеф, я стану забобонним. Сьогодні мені снилося…

— Під три чорти сни, Віллі!.. Спалено танкетку, яка везла до міста коштовності!

— Коли?

— Щойно подзвонили.

— Збираєтесь їхати?

— Машина вже чекає на нас.

Танкетка перегородила шосе — погнутий метал смердить обгорілою фарбою. Харнак обійшов навколо неї, для чогось вдарив носком блискучого чобота по розірваній гусениці, зазирнув всередину.

— Двох думок бути не може, — констатував. — Протитанкова граната… — Перестрибнув через кювет. — Кидали ось звідси… Навіть окопчик викопали… Розумно…

— Ви наче хвалите цих бандитів, — скривився Менцель.

— Об’єктивно оцінюю, штандартенфюрер. Коли б їх не було, нас з вами тут не тримали б.

Отак завжди: у цього Віллі дуже гострий язик. Ніколи не знаєш, що він утне. І ніякої поваги до старшого за чином.

— Ох, Віллі, Віллі, — буркнув Менцель. — Ви коли-небудь дограєтесь.

Власне, йому імпонував саме такий тон у їхніх стосунках. Менцель знав, що при сторонніх Харнак ніколи не вдасться до фамільярності. А віч-на-віч нехай базікає: в цьому є навіть приємний присмак, щось майже сімейне і трохи патріархальне, притаманне старій німецькій аристократії.

Харнак лише глянув на машину і трупи солдат, що лежали біля неї. Вийшов на горбок, зарослий травою, покликав Менцеля.

— Отут, шеф, охорона танкетки намагалась організувати оборону? Бачите, скільки гільз? Потім наших солдатів закидали гранатами…

Походив трохи по узліссю, щось підраховуючи, звернув увагу Менцеля на свіжі кінські кізяки і сліди, що вели в глиб лісу.

— Картина, вимальовується, — промимрив. — Засідку добре придумали. Полювали саме на танкетку. Бо не обстріляли ж вони колони, що проходила вранці. Виходить, добре поінформовані. А це, штандартенфюрер, свідчить про те, що діяв місцевий партизанський загін.

— Ви відкрили Америку, Віллі. Це я знаю і без вас…

— Але ж ви не знаєте, що партизанів було близько тридцяти, що в них здібний командир — напевно, колишній військовий, що загін озброєний нашими автоматами, що в них є кілька поранених, можливо, і вбитих.

— Про це також можна було догадуватись…

— Чого ж ви від мене ще хочете?

— Ви самі це знаєте, Віллі.

Харнак розвів руками.

— На жаль, більш нічого не можу… А втім… — придивився до асфальту. — Цікаво…

Менцель зазирнув через його плече. І що там цікавого? Краплі крові, але ж крові навколо — скільки завгодно.

Харнак витяг папірець, щось акуратно загорнув.

— Все, шеф. Нам тут більше нема чого робити.

— А це що? — показав на кишеню, куди Харнак сховав папірець.

— Так… припущення… Потрібні, штандартенфюрер, лабораторні аналізи.

Менцель знав: розпитувати Харнака у таких випадках — безнадійна справа. Все одно відмовчуватиметься. Потім сам доповість.

Харнак подзвонив Менцелю наступного ранку.

— Ви вільні, шеф?

— Чекаю на вас через десять хвилин.

З виразу обличчя Харнака Менцель зрозумів — є щось новеньке.

Гауптштурмфюрер сів у крісло і, не поспішаючи, закурив. Димком сигарети прокреслив у повітрі величезний знак оклику.

— У вчорашньому нальоті брав участь хтось із міста. Чоловік років п’ятдесяти. Поранений у ліву щоку. — Глибоко затягнувся, пустив дим під стелю. — Вас це влаштовує?

— Звідки ці відомості?

— Лабораторна експертиза…

Харнак струсив попіл просто на килим — зараз він міг дозволити собі таку недбалість.

— Точніше.

— Пам’ятаєте — вчора ви ще звернули увагу — на асфальті біля танкетки лежав недокурок. А поруч — кров…

Менцель зрозумів: Віллі хоче трохи похизуватись і тому витягує з нього запитання. Не діждешся, хлопчисько. Сперся підборіддям на переплетені товсті пальці і нічим не виказав свого зацікавлення.

Харнак повільно загасив сигарету.

— То була не кров, а звичайний плювок, плювок з кров’ю. В ньому я знайшов скалки зуба. Решта — вже справа науки. Ви знаєте, у нашому госпіталі працює досвідчений стоматолог. Разом з ним ми просиділи цілу ніч. Довелось-таки пометикувати, та ми домоглися свого. Насамперед встановили, що скалки, коли їх скласти, мають форму чоловічого лівого корінного зуба нижньої щелепи — він називається моляром. Ця стара перечниця — наш зубодер — виявився спостережливою і допитливою людиною. Він твердить, що зуб був здоровий і, щоб роздробити його на скалки, потрібна велика сила. Звідси висновок — в зуб влучила куля. А це означає, що чоловіка поранено в ліву щоку. Далі. Зубодер запевнив мене: залишки зубних бугрів і відповідний слід зубного каменя дають можливість твердити, що зуб належав людині під п’ятдесят років.

Відгуки про книгу Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: