Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
— Чого так дивишся? — сказав той грубувато. — Думаєш, що відразу й пошлемо? Тут, прошу панства, ще йой скільки справ буде!
Знову підвівся, почав міряти навскіс кімнату великими кроками.
— Отже, так, — продовжував. — Що треба зробити? Перше. Тобі, Петре, — перейшов на “ти”, — простудіювати ці книжки. Відтепер ти Карл Кремер. Маєш документ, що звільнений від служби в армії, бо шкутильгаєш на праву ногу. Неодмінно дістань собі паличку. Спершу навіть зручно буде, — вказав на витягнуту Петрову ногу, — а потім звикнеш. Далі. Богдан правий, ми повинні передбачити всі дрібниці. Виготуємо тобі документи, поїдеш, як друг і компаньйон Карла Кремера, до Бреслау. В гості до дядька. Постараємося дістати коштовності, якими спробуєш його зацікавити. Решта залежить од тебе. Ти повинен знати все, починаючи від дрібниць і кінчаючи вивченням крупних торговельних операцій… Характер дядька, зовнішній вигляд родичів, обстановка квартири, різні спогади — все це важливе, незнання якоїсь деталі може тобі дорого обійтись…
Підсів до Петра на канапу, поклав важку долоню хлопцеві на плече.
— Згода?
Петро непорозуміло глянув на нього.
— Згода? — запитав ще раз. — Коли треба, подумайте, зважте на все. Ми почекаємо…
— Ви питаєте моєї згоди? — мовив нарешті Петро. — Моєї згоди?.. Я думаю ось про що: ви, Євгене Степановичу, біс його зна хто… Ну, чому доручаєте таке саме мені? В душу ви мені зазирнули, чи що? Звичайно, я згоден! Тільки це не те слово… Я хочу цього і впевнений — ви не помилились. Не знаю лише, чому ви обрали мене…
— Не малисьмо іншого виходу — час не терпить, — обірвав його Заремба. — Ми не в Москві і перебрати сотню кандидатур не можемо. Правда, не тільки світу, що у вікні, якби не ви, когось іншого підібрали б… Але ж не про те мова. Я поручився за вас. І поручився тому, що… Дякуйте ось їй, — вказав на Катрю, — вона мені стільки наговорила…
— Вуйку Євгене, — зашарілася дівчина, — і що це ви вигадали?
Той лукаво повів оком.
— А ти, красуне, гейби чогось перестрашена?
— Скажете таке! — сказала наче байдуже. — Самі ж розпитували…
Богдан весь час сидів тихо у кутку, лише поглядав на Зарембу.
— Щастить же людям! — мовив раптом. — Я на твоєму місці, Петре, в бога почав би вірити — маєш на небі заступника… Ви тільки подивіться: не встиг ще з табору вирватись, рана ще не загоїлась — і на тобі! А ти — розумний, здоровий — сиди й нагулюй сало… Лише тепер я починаю розуміти, як права була наша матуся, коли вбивала в мене цю німецьку мову! Як би вона тепер пригодилась мені!
— Це ти розумний? — обірвав його Заремба. — Тихо будь, є й для тебе діло.
— Знов листівку писати? — скривився Богдан.
— Та хороша листівка знаєш чого варта?
— Згода, писатиму, — підвів руки вгору Богдан.
— Е-е, ні, тепер ми тобі цього не доручимо, — усміхнувся Заремба. — Приготуйся, завтра десь о дванадцятій виїжджаємо…
— Куди? — загорілися очі в хлопця.
— Про це потім. Одягнись простіше — куртку якусь, чоботи… Позирай у вікно. Побачиш, я на бричці проїду, — через хвилину виходь. Городами обійдеш, чекатимемо біля старого дуба. Не забув ще?
— Зрозуміло. Як з документами?
— Будуть у мене. З собою — нічого!
Цієї ночі Петро не спав. Лежав тихо, як миша, ледь дихаючи. Все уявляв себе в різних ситуаціях. Як розмовляє з губернатором, як їде до Бреслау… Дядько Карла Кремера здавався червонолицим, огрядним, з перснями на пальцях. Грубуватий гендляр, якого він обкрутить за день… А потім він своя людина і в гестапо, і у військовій комендатурі…
Богдан перевертався з боку на бік і дивувався Петровій поведінці — так пофартило людині, а він ліг і відразу заснув. Я б на його місці… Але ж чекай — і у нас завтра щось накльовується. Казав вуйко Євген надягти чоботи й куртку. Отже, — їдемо у село. Для чого? Можливо, до партизанів. Це ж вони зліквідували цього Кремера. Боже мій, як скучили руки за зброєю! Уявив себе у засідці над шляхом. З-за рогу на великій швидкості вихоплюється чорний лімузин. Затремтів у руках автомат… Так вам, так! Оце життя!
Унтер-офіцер у чорній есесівській формі провів Модеста Сливинського на другий поверх, подав знак зачекати в приймальній. Пан Модест опустився на стілець під стіною. Чорт зна що, хоча й попередили, що його прийме сам Отто Менцель і виклик має символічне значення — просто шеф гестапо хоче по-дружньому порозмовляти з ним, коліна в пана Модеста Сливинського зрадницьки тремтіли. Від гестапо ніколи не можна чекати чогось певного, і Сливинський вважав: хай там будь-що, а слід триматися далі від “парафії” Отто Менцеля. І зайва прихильність шефа таємної поліції, і, навпаки, недовірливість, що, звичайно, значно гірше, — зрештою можуть бути небезпечні.
Важкі дубові двері відчинилися, і той же есесівець запросив Сливинського до кабінету. Пан Модест знайшов у собі сили, щоб переступити поріг з високо піднятою головою, усім своїм виглядом кажучи, що в кабінеті Отто Менцеля він почуватиметься так, як і в салоні пані Стелли. Те, що він побачив першої миті, відразу надало йому хоробрості. Так, він обрав правильний тон — сам гep Менцель вийшов з-за свого масивного столу й з ясною усмішкою поспішив назустріч Модестові Сливинському.
— Дуже радий бачити пана Сливинського у нас, — мало не проспівав, тиснучи довгі пещені пальці пана Модеста. — Нарешті ви завітали до нас у гості…
Згадавши, як запрошували й везли його “у гості”, Модест Сливинський знову відчув зрадницьке тремтіння колін, та, слава богу, саме цієї миті Отто Менцель вказав йому на глибоке зручне крісло. Пан Модест якомога недбаліше простягнув ноги у модних яскравих шкарпетках, озирнувся навколо і сказав із вдаваною безтурботністю:
— У вас непоганий кабінет, гер Менцель. Світлий і зі смаком обставлений.
— Ви вважаєте? — зареготав той. — Я вже призвичаївся й не звертаю уваги. Та й смаки у. нас невибагливі…
— Що ви, що ви! — заскочив пан Модест. — Дивіться, як пасує колір цього килиму до портьєр! Яке багатство барв!
— Справді? — солодко посміхнувся Менцель. Килим і портьєри притягли йому підлеглі після розгрому квартири відомого польського вченого, і Модест Сливинський був перший, хто звернув увагу на їхню вишуканість. — Мені дуже приємно, що ви так високо оцінюєте мої дилетантські спроби…
Модест Сливинський дивився на цього опецька, що потонув у великому шкіряному кріслі… Який ідіот, прошу панства, пустив поголоски про звірства й жорстокість Отто Менцеля? Цей чоловік з червоними щоками має цілком добропорядний вигляд. Як прислухається він до суджень його,
