Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
Зневірившись у побаченні з Вальтером Мейєром, Модест Сливинський подзвонив пані Стеллі.
— Цілую ручки коханій пані… Хотів би дуже побачити тебе. Може, сьогодні ввечері?
Секундна пауза підказала йому, що пані Стелла обдумує відповідь. Виходить, побачення не відбудеться. Правда, вона могла й відверто сказати йому, що вже призначила ділову чи іншу зустріч. В окремих випадках, коли не було іншого виходу, пані Стелла так і робила, але ж намагалася завжди вигадати пристойний привід, знаючи, що така правда ніколи не буває приємною. Та сьогодні пан Модест помилився — пані Стелла відповіла, що чекає на нього о сьомій, і лише попросила: буде якийсь високий гість, то чи не зможе пан Сливинський захопити з собою пляшку французького мартелю.
— Для пані Стелли я дістав би не тільки коньячні зірочки, — запевнив Сливинський, — а й зірки з неба… І це, прошу пані, не перебільшення. Цілую ручки моїй коханій пані… До вечора…
І все ж інтуїція не підвела пана Модеста. Пані Стелла зустріла його у вестибюлі, прикрашеному великим пухнастим килимом, простягнула для поцілунку руку з перламутровими нігтями і попередила:
— У нас сьогодні поважний гість — пан Отто Менцель. Сподіваюсь, ви знаєте, що від нього залежить? — багатозначно подивилась на Модеста Сливинського. — Мій коханий, ви сьогодні пофліртуєте з панною Ядзею? Добре? — погладила його по щоці м’якою долонею. — Умовились?
Пан Модест відвів очі. Він відразу зрозумів усе — пані Стелла сьогодні офірувала ним.
Слід удати хоча б, що тобі це принаймні не зовсім приємно. Хоча б з елементарної ввічливості. Може, запротестувати? Ні, вони ж і так чудово розуміють одне одного…
Проте пан Модест зобразив на обличчі невдоволення. Пані Стелла на секунду пригорнулась до нього.
— Не журіться, мій коханий, ми ж давні друзі…
Модест Сливинський ще раз поцілував їй руку, щоб приховати посмішку. Хто сказав, що він засмутився?
Панна Ядзя — це ж мрія! Щастя саме йде йому до рук. Він давно накидав оком на цю молоденьку, вродливу блондинку. Багаторічний досвід підказував Модестові Сливинському — в цій дівчині щось є. Це відчувалося хоча б в тому, як вона поводилась з чоловіками — зовні стримано, але з викликом; певно, вона знаходила задоволення в тому, щоб розпалювати їх. Сам пан Модест відчув на собі силу її безсоромного погляду. Якось, танцюючи, він особливо ніжно пригорнув до себе панну Ядзю і одержав у відповідь таку усмішку, що навіть у нього зайшлося серце. Але ж тоді між ними стояла пані Стелла. А сьогодні!.. Модест Сливинський навіть зашарівся від задоволення. Ні, він не хотів цього… Кохана пані Стелла сама навела на цю думку. І він повинен скоритись…
У вітальні пані Стелла познайомила Модеста Сливинського з гостями. Штандартенфюрер СС Отто Менцель сидів у глибокому фотелі. Він недбало кивнув пану Модестові. Другий гість, чоловік років тридцяти, високий, худорлявий, з розумними проникливими очима, підвівся й подав руку.
— Гауптштурмфюрер Харнак, — відрекомендувала пані Стелла.
Обидва гостя були у цивільному. Отто Менцель з першого погляду розчарував Модеста Сливинського: у місті ходили легенди про жорстокість шефа гестапо, а побачив він невеличкого на зріст опецька з обвислими червоними щоками й каламутним поглядом. Їй-богу, зустрів би на вулиці, подумав — такий собі трохи затурканий батько великої родини, на котрого жінка щодня гримає за нестатки чи зайву чарку.
Пані Стелла підсіла до Менцеля. Той ледь підвівся в кріслі, посміхнувся, ворухнувши щоками. Що не кажи, а пані Стелла була неперевершена. У золотистій сукні, що підкреслювала її високий бюст, з ніжними білими руками, прикрашеними браслетами, вона схожа була на статую античного майстра. Дивлячись, як грайливо схилилась вона до гестапівця, наблизивши до його м’ясистих губ своє рожеве вушко, як доторкнулась його руки з товстими, наче обрубаними пальцями, Модест Сливинський на секунду відчув ревнощі. Та відразу вилаяв себе (о, ця людська натура!) і озирнувся, розшукуючи Ядзю.
Дівчина сиділа в кутку, розглядаючи журнали. Пан Модест підійшов до неї. Ядзя підняла на нього зелені очі, дивилась довго, з викликом. Кокетливо надула губи.
— Що ж ви запізнюєтесь? — мовила докірливо. — А я вимушена нудьгувати…
Злегка вдарила пана Модеста журналом по руці і заклала ногу на ногу так, щоб було видно круглі коліна.
“Свята діво Маріє! — змолився в душі Модест Сливинський. — Та за такі коліна варто не тільки душу, а й тіло дияволові продати! І то буде, прошу панства, не така вже й велика ціна!”
— Панна воліє коньяк чи вино? — запитав він.
— Я страшенно цікава, що то за пляшки? — вказала панна Ядзя на столик на коліщатах, якого покоївка вкотила до вітальні.
— Здається, французький мартель… — Сливинський вдав, що не пізнає принесені ним пляшки (такі речі не розголошуються). — А втім, спробуємо…
Він зробив знак покоївці подати всім коньяк. Виструнчився з піднятим келихом.
— Шановне панство! — мовив голосно, намагаючись надати словам найщиріших відтінків. — Я пропоную підняти ці келихи, — скоса стежив за виразом обличчя Менделя, — за здоров’я того, кому ми, українці, завдячуємо нашою свободою! За фюрера!
Харнак підхопився з витягнутою рукою.
— Хайль Гітлер!
— Хайль!.. — Менцель ледь підняв над фотелем товсті короткі пальці. — Мені подобається ваш тост, гер Сливинський. Так повинен думати кожен українець, — він підняв брови, від чого шкіра зібралась зморшками не лише на чолі, а й на лисому шишкуватому черепі, — і ми доб’ємось цього. Всіх, хто не з нами, — Менцель якимсь дивом стиснув свої короткі пальці в кулак, підняв його, чорний, волохатий, — ми знищимо!
Модест Сливинський, як зачарований, дивився на цей кулак. Він здався йому символам німецької могутності. Ось таким же броньованим кулаком трощать вони зараз більшовиків у приволзьких степах, таким же міцним кулаком розчавили Францію, Бельгію. Так, це сила, і на неї слід зважати!
Сівши на краєчок стільця, пан Модест мовив несподівано для себе тонким голосом:
— Пан Менцель можуть бути певні у лояльності широких кіл української громадськості. Німецька армія принесла нам визволення!
Штандартенфюрер примружив очі, обличчя його нараз витяглось. Поворушив щелепами, наче жуючи.
— Німці не такі дурні, аби проливати кров за ваше визволення, — сказав жорстко. — Солдати фюрера завойовують життєвий простір для своєї нації! Ми знаємо, деякі з вас ще розраховують на якусь власну державу. Дурниці! — рубанув кулаком у повітрі. — Так, дурниці! Українські землі навіки стануть німецькими, на них залишаться лише