Українська література » » Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

---
Читаємо онлайн Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
повзти по гребеню. На третьому будинку дах не такий крутий, можна долізти до слухового вікна і спробувати через горище потрапити на вулицю. Простягнувся на гребені, припавши тілом до слизької черепиці. Поповз, спираючись на руки, обламуючи нігті. Лише одна думка точила мозок: аби встигнути, поки не оточили квартал, аби хтось не помітив його. Секунди здавались хвилинами… Боже мій, для чого ж зводити такі довгі будинки?..

Другий будинок вищий, але ж можна дотягнутися. Вчепився подряпаними пальцями за цеглину, яка стирчала з-під гребеня, спробував підтягнутися. Цеглина захиталась — не встиг намацати ногою підпору, як обірвався, ковзнув по крутому схилу, ледь встигнувши схопитися за гребінь.

Завмер, боячись поворухнутися… Коли гребінь не витримає — кінець…

Обережно почав підтягатись, намацуючи носками чобіт найменші щілини у черепиці. А гребінь хитається… Ще трохи, ну — ще…

Коли нарешті видряпався, то відчув таку втому, що, здається, хоч убий, не знайшов би сил підвестись. І все ж підвівся. Схопився тепер за балку, відштовхнувся ногами від стіни і ліг грудьми на дах. Знову повз, не відчуваючи болю у пальцях і ні про що не думаючи, крім клятої черепиці…

На третьому будинку слухове вікно поруч з гребенем. Відчинилось легко. У ніс вдарив гострий запах вогкої білизни.

Євген Степанович постояв трохи, щоб очі звикли до сутінків. Відсунувши простирадло, переступив через балку. Двері були майже поруч, за кілька кроків. Якщо тут білизна, двері, звичайно, замкнені. Заремба злегка похитав їх — важкі, збиті з міцних дубових дощок. Треба щось просунути у вузьку щілину між замком і одвірком, спробувати розхитати замок. Озирнувся, чи немає якоїсь залізяки. Певно, двірник файний у цьому будинку — все аж вилизано, ніякого мотлоху. Стривай, а що там в кутку? Старомодне залізне ліжко. Вперся ногами, вхопившись за прут, почав розхитувати. А потім зібрав сили, смикнув, ледь не виламавши собі пальці. Не втримавшись на ногах, упав, боляче вдарився об балку, але так і не випустив з рук залізний прут.

Тепер двері піддалися відразу. Євген Степанович визирнув на сходи і, впевнившись, що там нікого нема, вийшов на майданчик. Обтрусив порох і швидко збіг сходинками на перший поверх.

Головне тепер спокій, аби на тебе не звернули уваги. Сорочка, правда, подерта і піджак бруднуватий, та це не так уже й страшно — робітник поспішає кудись у своїх справах. Щоб було вірогідніше, скинув краватку, розстебнув на грудях сорочку і з діловим виглядом вийшов з під’їзду.

Перше враження було таке, що всі дивляться лише на тебе і зараз у спину наставлять дуло пістолета… Та люди пройшли мимо Заремби, навіть не глянувши на нього, і Євген Степанович, ледь прискоривши ходу, повернув за ріг.

Ще квартал — і трамвайна зупинка. Трамвай у ці години майже порожній. Євген Степанович сів біля вікна, вагон рушив, і в цю мить Заремба побачив, як великий вантажний автомобіль загальмував за квартал попереду і з нього стрибають озброєні есесівці. Глянув на годинник. Стоїть? Ні, цокає. Що ж таке? Точно пам’ятає час, коли увійшов до редакції. Було сімнадцять на другу — саме обідня перерва. А зараз тридцять дві. Невже минуло лише п’ятнадцять хвилин?

Згадав вусатого — і холод підступив до серця. Боліли скалічені пальці. Чекайте, куди ж він поїде? А втім, все одно, аби їхати…

Лише через кілька трамвайних зупинок Євген Степанович заспокоївся і почав тверезо обдумувати своє становище. Звичайно, додому повертатися не можна. На явку, доки не з’ясуються обставини, — теж. Залишалось два варіанти — до Стефанишиних або до вуйка Дениса. Поміркував ще трохи. До Стефанишиних не варто потикатись — там Петро Кирилюк, і не можна у будь-якому випадку підставляти його під удар. Отже, до вуйка Дениса. Тим більше, що він перестріне старого, коли той вертатиметься з роботи.

Вирішивши остаточно, Євген Степанович пересів у інший трамвай. Так і проїздив до п’ятої, коли вуйко Денис закінчує роботу.

На початку першої Менцелю доповіли: тільки-но з вокзалу дзвонив агент № 74. Супроводжує із Злочного людину з свіжим шрамом на лівій щоці. Пішов за ним — може, вдасться вистежити ще когось.

Менцель подзвонив Харнакові:

— Який у вас настрій, Віллі? Голова болить? Менше пийте, принаймні ніколи не змішуйте… Що?.. Горілку й вино? Це ж отрута, Віллі… До речі, хочу вас поздоровити — один з наших агентів натрапив на слід людини зі шрамом на лівій щоці. Вас це не хвилює? Тепер я впевнений, що ви вчора таки здорово набрались…

Кинув трубку. Здається, цей сімдесят четвертий у них на гарному рахунку. Це ж він, коли не зраджує пам’ять, перший повідомив про комсомольську організацію у Злочному…

Викликав секретаря.

— Справу сімдесят четвертого, — наказав. Гортаючи справу, впевнився — агент, хоч і працює у невеличкому місті, надійний і досвідчений.

Зайшов Харнак.

— Я не дуже зрозумів вас, штандартенфюрер. Про яку людину зі шрамом ви говорили? Заарештували когось?

— В тому-то й справа, Віллі, що не заарештували. Агент виявився тямущий.

— Зрозуміло, — мовив Харнак, всідаючись у кріслі, — старовинна інтелектуальна гра у кота й мишку.

— Ви молодчина, Віллі, — сказав Менцель мало не урочисто. — Через вашу людину зі шрамом ми, коли пощастить, візьмемо все підпілля.

— Ото вже й усе!.. І взагалі, ви не припускаєте, що агент міг схибити? Може, шрам у цього йолопа з дитинства…

— О господи! — розсердився Менцель. — Моя інтуїція підказує… — схопив трубку телефону, що задзвонив. — Що? Що ви верзете? Який агент? Наш агент?.. Слухайте мене уважно — жодна людина не повинна вийти з будинку! Відповідаєте головою!.. — обтер спітніле обличчя. — Негайно виїжджайте, Віллі. У будинку редакції з четвертого поверху скинули нашого агента. Можливо, це той, котрий ішов за цим комуністом зі шрамом… — Знову схопив трубку. — Дві машини з автоматниками в розпорядження гауптштурмфюрера Харнака! Боже мій, ви ідіот, Людке! Негайно… Він чекає біля під’їзду…

Поки есесівці оточували квартал, Харнак пересвідчився — загинув агент сімдесят четвертий. Зрозуміло й без слів — не сам стрибав з четвертого поверху.

Вахтер цього будинку повідомив: почувши крик і побачивши, що хтось упав зі сходів, він одразу зчинив галас. Напроти редакції — поліцейський пост: через кілька хвилин тут уже був представник влади.

Видно, вахтера тішило те, що він розмовляє з такою високою особою.

— Пан полковник, — тягнувся він перед гауптштурмфюрером, — можуть бути певні, що жодна людина не вийшла з будинку. Якщо вельможний пан захочуть подивитись, ось ключ; котрим я замкнув браму, коли повідомляв поліцію. Моцно перепрошую пана полковника, але іншого виходу з будинку нема. Мушу доповісти панові полковнику,

Відгуки про книгу Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: