Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Фарабо! — закричав він хрипко. — Виходь звідти, якщо не хочеш здохнути!

Жодної відповіді. Ерван просунувся далі, міркуючи, чи не ліпше просто вийти й замкнути вбивцю в пастці. Але чи справді він там?

— Фарабо! Вечірка скінчена. Кинь пістолет і покажися.

Анічичирк. У приміщенні, здавалося, були самі барикади з діжок. Взуття прилипало підошвами до підлоги, токсичні випари били в голову. Ерван думав лише про одне: про батька, який вистежив Фарабо у глибині джунглів. Він має бути таким само сильним. Має загнати вбивцю в кут. Це його борг Старому, Одрі й ще…

Звук праворуч. Він обернувся й знову рефлективно обіруч стиснув пушку, підставляючи обличчя смертельним випарам. Нічого не видно. Навпаки, всі відчуття притупилися. З очей струмують сльози. В горлі пече. Від болю розколюється череп, ніби сокирою шматуючи свідомість. І жодного сліду втікача.

Тепер він стояв посеред приміщення в оточенні барил. Віддалився від дверей, як плавець віддаляється від берега. З Фарабо чи без, він більше не мав дна під ногами. Кожен подих отруював сильніше…

Пригадав, що перхлоретилен небезпечний також для хребта й нервової системи, викликає психічні розлади, зокрема шизофренію… Так, ніби Фарабо й без цього не був божевільним. Він…

Ерван круто розвернувся: в освітленому прямокутнику дверей стояв чоловік у каптурі й цілився в нього. Думки й рефлекси заклинило. Він мав би кинутися на підлогу, але це означало вірну смерть. Мав би прицілитися в супротивника, але рука заніміла. Мав би вистрілити, але не міг пригадати, чи легко займистий перхлоретилен. Загалом, він уже нічого не бачив і не міг чітко мислити. І перед очима, й у голові все пливло.

Нарешті підняв пушку, але запізно: привид вистрілив, задкуючи до сходів. Ерван уже готувався померти, але куля загубилася в пітьмі. Картинка почала змінюватися. Сутичка на межі світла й темряви. Якийсь чоловік накинувся на іншого. Суперники втратили рівновагу й гепнулися в розчинник.

Неможливо прицілитися з обпеченими очима — особливо в розпалі бійки. Хитаючись, Ерван спробував підійти. Черговий напад кашлю змусив його впасти на коліна. Відображення власного обличчя в калюжі хлорки ніби запрошувало зануритися в неї остаточно.

Два постріли. Він примружився, намагаючись зрозуміти, що відбувається, але все попливло. Цієї миті чиясь рука схопила його й потягла до виходу. Він пручався, засліплений, і кричав, у агонії шукаючи хоч ковтка повітря. Світло. Сходинки перелічили йому хребці. Далі вощений бетон прослизнув під спиною.

Раптом барабанні перетинки сколихнули інші звуки: туалет. Щойно він розпізнав ці звуки, з’явилося ще одне відчуття. Крижана вода. Йому хотілося кричати, але вона заповнила рот. Спробував підвестися, та чиясь рука твердо тримала його в унітазі.

Нарешті йому підняли голову. Він рефлективно вивільнився й протер очі. Не орлиний зір, але достатньо, щоб упізнати обличчя рятівника.

— Що треба сказати, братику?

Він переміг смерть. Стиснув її руками і майже взяв гору.

Ця думка не полишала Лоїка від самої сутички в підвалі. Дивовижна інверсія давно знайомого співвідношення сил. За двадцять років кайфу саме його завжди колисала Жінка з Косою — приходила смоктати кров і нашіптувати солодкі слова після кожної доріжки чи ширки.

Сьогодні він почав нове життя.

І мимохідь врятував життя братові.

Ніщо не могло зруйнувати його тріумфу. Ні втеча вбивці — він все-таки вирвався, піднявся сходами й побіг до виходу, вистріливши ще кілька разів, — алілуя — ні в кого не поцілив. Ні перхлоретилен, який всотався в кожну щілинку кожної порожнини тіла його й братового. Ні трансфер до лікарні Лярібуазьєр, такий поквапливий, що можна було подумати, ніби вони вже приречені. Ні шокова терапія, яку їм довелося терпіти до вечора: ретельне купання, повне обстеження (кров, бронхи, сітківка тощо), шквал ліків…

Протягом цих темних годин Лоїка не полишив його переможний настрій. Він перейшов Рубікон: він, боягуз у сім’ї, торчок, педик, кинувся в битву й переміг. Не Фарабо, а самого себе. І це вже чимало.

Вечірній діагноз підтвердив його перемогу: аналізи негативні. Він не отруївся і не зазнав жодних уражень. Титанові пластини, вставлені колись у носову перетинку, — дякувати коксу — забезпечили несподіваний захист. Його брат, натомість, мав пройти ще кілька аналізів — добряче нанюхався на складі.

О шостій вечора Лоїк повернувся на авеню Президента Вілсона. Обдертий, пом’ятий, спустошений — і щасливий. Хімічне чищення — ось що він пережив, воскрес і виринув зі свого темного попелу, ніби Фенікс.

Змінився навіть його погляд на реальність. Власне помешкання здавалася тепер казковою скринькою, повною скарбів, з блискучою підлогою й розкішними картинами. Вигляд Сени та Ейфелевої вежі з вікна тішив його. Усе було те саме, але віднині він володів здатністю поглядом трансформувати побачене — або ж просто відновлювати картину: Лоїк ніколи не бачив цієї чудової обстановки, засліплений наркотиком, а потім — одержимий його відсутністю.

Він ще раз прийняв душ, аби позбутися запахів лікарні. Під струменем води пригадував свої бойові подвиги. Ще в машині на паркінгу в Женнвільє його охопило дивне передчуття. Швидко перебігаючи в пелені пари, він дістався сходів і збіг ними саме тієї миті, коли той покидьок цілився в брата. Він кинувся, не розмірковуючи. Момент істини: вистачило кількох секунд, щоб остаточно розірвати будь-який зв’язок із колишнім Лоїком.

Вийшов з душу, подивився на себе, голого, в дзеркало над раковиною. Здавалося, що мутація помітна й на фізичному рівні. Шар сала, яким він обріс за час роботи в офісі, згорів. Обвислі м’язи знову зміцніли. Плечі розправилися. Він знову став сухим, жорстким, вискобленим. Повернулися його сила, його енергія — та тілесна конституція, що дала змогу п’ятнадцять років тому виграти кілька престижних регат і стати одним із найвидатніших шкіперів свого покоління.

Він натягнув труси й футболку та приготував собі міцного еспресо — нашвидкуруч, забувши раптом таку важливу колись церемонію. Тепер вважав себе крутим… Ну ж бо, до дна.

Раптом його охопило інше почуття. Хотів кричати про свою радість, поділитися з кимось цим