Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Де підвал? — перебив він китайця.

— Трохи далі.

Герметичні двері.

Тут на повну силу оберталися барабани гігантських машин. У віконцях вирувала буря тканин і піни. Вертикальні візки, до краю наповнені білизною, чекали на свою чергу. Пральня…

— Ще тільки підходжу, — повідомив Ерван помічникові. — Усе чисто?

— Китайці чогось панікують. Піду гляну.

Голос офіцера змінився: тепер він був напруженим, ніби той задихався.

— Блядь! — загорлав Ерван. — Стій надворі! Де ті срані склади? — звернувся до китайця.

Той тицьнув пальцем:

— Ще один цех і…

Цієї миті пролунав постріл.

Ерван дістав ствол і побіг у напрямку пострілу, тимчасом робітники втікали в протилежний бік, заплутувалися у простирадлах і перекидали візки. Не потрібно більше шукати підвал: сквотер сам вийшов нагору. Біля наступних дверей флік притиснувся спиною до стіни й усвідомив, що досі тримає в лівій руці телефон.

— Тонфа? — прошепотів він.

Жодної відповіді.

— Тонфа?

Тиша. Ерван поклав телефон до кишені й пересмикнув затвор пістолета. Цієї миті йому здалося, ніби він пальцями відчув, як набій під тиском інших куль піднімається в патронник. Смертельний процес розпочався.

Він заскочив до наступної зали, просуваючись вздовж лівої стіни. Сушильня: автомати з косого патрубка випльовували чистісінькі простирадла. Кілька робітників відступали навкарачки, ще хтось пробирався поповзом. Ерван схопив одного за халат. Переляканий китаєць тицьнув пальцем у металеві двері праворуч.

Ерван рвучко їх штовхнув і побачив заповнений пітьмою коридор: голі стіни, скрізь труби. Він примружився, щоб зорієнтуватися — з темряви виринали самі червоні аварійні лампи. Оглушливо гула вентиляційна система.

З мокрим від конденсату обличчям він обережно просувався вперед, і далі відмовляючись визнати найгірше: ще одна незаконна операція призведе до катастрофи. Ще одні двері. За кілька метрів лежав на боці скорчений третій з його групи. Пістолет валявся далі, поза зоною досяжності.

Ерван підбіг, остаточно забувши про обережність. Очікував побачити калюжу крові: нічого подібного. Тонфа перевернувся й показав бронежилет під піджаком. Цього разу найхитріший виявився найщасливішим.

— Піймав кулю в черево, але гадаю, все гаразд.

Навіть цьому здорованеві складно витримати кінетичну енергію 9-міліметрової кулі. Це те, що скромно називають «побічною дією». Куля не прошиває тіло, але травмує, ніби добрячий удар, залишає ушкодження від кількох зламаних ребер аж до легеневої кровотечі.

— Біжи! — видихнув Тонфа, вказуючи на двері в себе за спиною. — Він повернувся назад. Він у пастці.

Ерван дістав мобільний, щоб набрати номер швидкої допомоги.

— Біжи, кажу тобі! — повторив поліцейський. — Я виплутаюся.

— Я про нього подбаю, — почув Ерван.

Це був китайський бос, який прийшов слідом за ним. Він тремтів. Риси його обличчя ніби вилили з гарячого воску, але вигляд він мав такий само рішучий. Цієї миті пролунали ще два постріли.

— От лайно, Господи!

Ерван зірвався з місця, побіг уздовж задимлених машин, здоровенних, кожна як ціла парова лазня. Заскочив до наступної зали саме вчасно, щоб помітити супротивника, який намагався зачинити двері по той бік цеху. Утікач зробив кілька спроб, поки зрозумів, що заважає голова щойно пристреленого ним робітника. Він вистрілив наосліп і зник.

На сітківці в Ервана відбився силует у чорному спецодязі, в каптурі, ніби злочинець доволі кремезний і в чудовій фізичній формі. Нічого спільного зі стариганем, виснаженим десятками років у психлікарні. Стовідсоткова подібність до покидька з закритим обличчям із гонитви у Фосі. Цього разу в тілі Ервана вибухнув страх, ніби луснула скляна пляшка, вганяючи скельця у вени й нерви. Хто цей хлопець?

Він проминув прасувальні машини, схожі на ткацькі верстати, пригальмував за кілька метрів до прочинених дверей. Можливо, за ними чекав убивця. Ерван став на коліна перед робітником, простягнутим на підлозі. У грудях дві великі дірки, ніби потовчені помідори. Ще теплий, але мертвий. Ерван легко штовхнув двері й переступив труп. Глянув ліворуч, праворуч — нікого, окрім кількох голів у шапочках за порожнім конвеєром, який рухався марно.

Ерван схопив наповнений білизною візок і пішов далі, прикриваючись ним, ніби щитом. Ні пострілів, ні найменшого звуку, окрім вогкого шипіння. Підошви прилипали до підлоги, піджак приклеївся до тіла, страх сотався крізь пори, ніби він всотував у себе навколишній бруд. У мозку пульсувала одна-єдина думка: зупинити цю різанину в будь-який спосіб.

Ще одні двері. Ще одна зала. Великі пронумеровані полотняні мішки, підвішені до конвеєра, плинули один за одним і перед останнім поворотом відкривалися, вивертаючи свій вміст у баки, що від’їжджали іншими рейками. Відсутність працівників у цьому механічному відсіку посилювала його сюрреалістичний вигляд.

Приміщення закінчувалося не дверима, а сходами, що вели до складів. Ерван підійшов, цього разу крокуючи в ритмі руху баків. Спуск до підвалу нагадував срану бійницю. Утікач, певно, влаштував засідку на сходах і готовий поцілити в нього, як у тренувальну мішень.

Усього кілька метрів… Він затримав подих, обіруч стиснув пістолет і вийшов на сходи. На нього щось стрибнуло. Ерван, який уже тримав палець на гачку, вчасно зупинився: звичайний хлопець, охоплений панікою, який лаявся своєю мовою.

Утім, Ерван розчув у його словесному потоці одне повторюване слово:

— Хлорка! Хлорка!

А потім відчув запах. Від робітника страшенно тхнуло етером. Він наважився глянути вниз. Біля підніжжя сходів у світлотіні виблискувала калюжа. Намагаючись втекти аварійним виходом, убивця забарикадувався у своїй норі й продірявив барила, щоб зупинити супротивника. Чистісіньке самогубство. Затиснутий унизу, в пастці, він перший і стане жертвою хімікатів.

Затуляючи ніс і рот рукавом, Ерван спустився, не ховаючи ствола. За сходами — ще одні двері. Він став просто навпроти й вибив їх різким ударом ноги, а потім притиснувся спиною до правої стіни, очікуючи залпу замість привітання. Нічого. Швидко зазирнув за двері: у темряві виднілися лише розставлені ряди барил.

Ерван прослизнув до приміщення, ховаючись за контейнерами. Очі звикали до темряви, але предмети починали двоїтися. Біль уже стискав череп, і вдихаючи