Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Ерван не подумав про це, затурканий зразками ДНК і загадковими ліками.

— У процесі, — зімпровізував він. — А що?

— Де, на вашу думку, ваш підозрюваний знайшов цю землю?

— У парку, де була його засідка.

— Там є водойма?

Ерван пригадав ставок неподалік будинку в Лувесьєнні. Він добре пам’ятав, як ноги затягувало в багнюку, поки він інструктував свою команду.

— Там є ставок.

— Можу посперечатися, що нґанґа взяв матеріал із цієї водойми.

— Чому?

— Це оселя духів мертвих. Вони там мешкають. Фігурка з такої землі подвоює його сили. Віднині ваш підозрюваний використовує… зброю масового знищення.

— Дякую вам, отче.

— І останнє: я надіслав вам документи звичайною бандероллю і…

— Які документи?

— Фото нашої місії в Лонтано сімдесятих років.

Краус починав по-справжньому діставати його своїми архівами. Ерван ще раз подякував йому й поклав слухавку.

Кроки за спиною: Лоїк.

— Що ти тут робиш? Я ж сказав тобі…

— Ґаель послала мене в сраку. Хоче залишитися біля Меґґі.

Ерван зітхнув. У руці знову завібрував мобільний. Цього разу Тонфа.

— Маю дещо, — зважаючи на голос, флік почувався пригніченим. — Дещо гаряченьке. Я подумав, чи не мала Баррер інших квартир у Парижі, де той псих міг би засісти.

— І що?

— Квартир нема, але я згадав про заклади з хімічного чищення. Ізабель, певно ж, мала адреси філій мережі. Скільки пралень, стільки й можливих сховків.

Непогано, Тонфа. Інтуїція підказувала Ервану, що здогад може бути правильним.

— Я склав перелік філій, розташованих в Іль-де-Франс, промислових пунктів франшизи. Уже за другою адресою на дещо натрапив. У Женнвільє, в гігантському центрі, де перуть лікарняний одяг. Два дні тому працівники помітили дещо дивне. Підозрюють, що там оселився якийсь сквотер.

— Замки не зламані?

— Цілі.

— Вони повідомили флікам?

Тонфа коротко зареготав:

— У них, мабуть, добра половина персоналу — нелегали. Скидається на те, що там самі китайці. Молодчаги «Domanges»!

— Чому вони погодилися з тобою спілкуватися?

— Сказав їм, що мені насрати на їхні проблеми з посвідками, що я працюю в карному розшуку, й це їх вразило. Та що там, це зробило їх ще поступливішими. Вони готовенькі. Дозволять нам обшукати заклад. Їдемо?

Ерван замислився. Пан або пропав. Чи то банальна історія з безхатьком, який шукає теплого місця, чи вони й справді знайшли те чудовисько. Час спливав, а новин від груп, які мали схопити втікача, не було. Нема чого втрачати.

— Гайда, — зважився він. — Тільки ти і я.

— Упевнений?

— Я можу бути там за півгодини. Надішли мені точну адресу. Головне, хай хлопці працюють і далі, ніби нічого не сталося.

Він бігцем кинувся до машини, та кутиком ока помітив, що Лоїк стоїть без руху.

— Його знайшли, так? — запитав він.

— Я лише гляну.

— Я їду з тобою.

— Ти взагалі нормальний? Я ніколи не повезу тебе на таку справу, ти…

— Ти не зрозумів, Ерване. Ця історія — сімейна справа.

— Якщо це знову твоя наркоманська маячня, я…

— Я чистий уже місяць.

Ерван якусь мить вагався, та нарешті рвучко відчинив дверцята.

— Якщо вийдеш із тачки, підстрелю не його, а тебе.

Промислова зона Маре в Женнвільє, розташована між автомагістраллю А86 і Сеною, не мала нічого спільного зі старовинним індустріальним містечком із цегляними димарями на гострокутних дахах. Це був сучасний комплекс із охороною, бездоганно доглянутий, захований між дерев. Тонфа чекав на в’їзді, стояв біля своєї машини, вочевидь знервований — після трагедії в Лувесьєнні перспектива нальоту без підкріплення й ордера не додавала йому ентузіазму.

Помітивши тачку Ервана, він пішов назустріч.

— Поїдеш за мною? — нахилився до вікна. — Заїдемо службовими ворітьми.

— Чому?

— Директор каже, щоб не так помітно.

При цьому поліціянт не зводив погляду з Лоїка на пасажирському сидінні. Ще один привід для занепокоєння. Та він мовчки повернувся до своєї машини: не насмілився нічого запитувати в шефа. Охоронець біля шлагбаума виявився дуже проханим. Поки Тонфа сперечався з ним, Ерван вийшов і з роздратованим виглядом подався до будки: потай — гаразд, але зі спущеними штанцями — в жодному разі.

Він приклав своє посвідчення до віконця й змусив сторожа вголос прочитати, що там написано: «Прохання до цивільних та військових органів влади давати власникові цього посвідчення змогу ВІЛЬНО ПЕРЕСУВАТИСЯ ТА…»

Вони розпитали, куди їхати, й рушили головною алеєю. Скеровуючи своє авто слідом за машиною Тонфа, Ерван розглядав вервечку різнокольорових кубів, у яких містилися фабрики. Що могли виробляти в цих гігантських деталях леґо?

Будівля 2F — хімічне чищення «Domanges» — виявилася найбільшою. Тут уже все свідчило про певну промислову діяльність: димарі випльовували хмарки білого диму, на задньому плані виднілися хромовані діжки з хімікатами, біля пункту приймання вишикувалися кілька фургонів з логотипом компанії. Фліки об’їхали будівлю й припаркувалися поряд із вантажівками.

Біля дверей курили кілька робітників у халатах. Самі китайці. З їхніх напружених облич і неспокійних поглядів ще здаля можна було легко виснувати: нелегали. Ерван не очікував від Баррерів такого недбальства. Особливо після розмови з братом Ізабель, який вдавав із себе шляхетного капітана.

— Не рипайся звідси, — наказав він Лоїкові та вийшов із машини.

Братик, прямий, ніби струна, зі стиснутими щелепами розглядав китайців. Коротко кивнув. Йому, здавалося, можна було вірити не більше, ніж гієні, що поглядає на заражену гангреною ногу. Нащо ти взяв його з