Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Кирило, не кричи! – підскочивши, дівчина поставила руки у боки, безстрашно виступаючи проти.

Що штовхнуло на протест? Невже справді перестала боятися? Чи Руслан, що сидів позаду, додавав сміливості? У всякому випадку щиро вірила: прояви Рощин роздратування у грубішій формі – Буря заступиться.

– Маргарито, – зі свистом втягнувши повітря, Кирило невдоволено закотив очі, але спокійніше попросив: – Будь розумною дівчинкою, йди збиратися. Це дуже важливо.

– Щось трапилося? – нетвердо уточнила, – Звідки ця терміновість?

– Трапилося, – крізь зуби виплюнув, відвертаючись.

- Кирило Сергійовичу? – підводячись з дивана і дивлячись на Риту, втрутився Буртенко, – Щось серйозне?

– Дзвонив Тимур, – пройшовшись по вітальні туди-сюди, через плече буркнув Рощин, – На офіс Golden Grove набігла перевірка.

– Тобі є що боятися? – хмикнувши, Одинцова спробувала провести паралель між сказаним Русланом і звісткою від Кирила.

Нові підозри міцніше засідали у свідомості. Раніше Рощин ніколи не боявся перевірок. Хоча дівчина за час роботи в компанії не пригадувала, щоб вони взагалі траплялися. Принаймні, кожного разу будь-які непорозуміння узгоджувалися заздалегідь.

Документи в порядку. Ніяка податкова чи інші інстанції не могли підкопатися і знайти чогось надзвичайного. Та сьогодні Кирило нервував. Сильно нервував. Схоже, що правоохоронці налетіла, як мінімум, несподівано. Невже без Олега не обійшлося?

– Я не люблю, коли пхають носа не у свої справи без попередження! – люто відбрив Кирило, – Тому сьогодні ми маємо опинитися в столиці. Збирайся, о першій годині дня літак.

– Я нікуди не поїду. Мені потрібен час, – вперто відмовилася Марго.

– Час на що? – різко обернувшись, пирхнув.

– Зібратися, налаштуватися. Попрощатися з Пристрастю. Я розраховувала ще кілька днів пробути в Рощі.

– Руслане? – втупившись на начальника СБ, простяг Рощин.

– Як накажете, Кирило Сергійовичу.

– Я нікуди не поїду! – дівчина супротивилась поверненню до міста всіма фібрами душі.

Відчувала, що має залишитися? Чи побоювалася зоставатися наодинці з Кирилом в одній, у порівнянні з величезним особняком та роздоллям селища, маленькій п'ятикімнатній квартирі?

– В принципі, – Буртенко буденним тоном припустив: – якщо Маргариті Андріївні хочеться залишитися – нехай залишається, я за нею пригляну. Ви потім планували повернутися, чи вже осідаєте на зимівку у столиці?

– Планував, – скрипнув зубами Рощин, пропалюючи невдоволеним поглядом Одинцову.

Ну звісно. Якщо спочатку думав, що приїзд у Золоту Рощу обмежиться декількома днями, то на тлі розвернення боротьби з Чернишевським, чудово усвідомлював, що тут більше способів контролювати кожен крок дівчини. Куди вона подінеться з території особняка? Максимум, прокотиться на коні навколишньою місцевістю. У Києві, навіть пристав охоронця, не можна бути впевненим ні в чому. У мегаполісі, де люди постійно кудись поспішають, наче мурахи, легко загубитися. Рита подумки благала, щоб Кирило швидко це усвідомив, а Руслан виявився досить переконливим. Ці дні без Рощина можуть стати гарним перепочинком і можливістю безперешкодних зустрічей з Олегом.

– Кирило, – намагаючись видавити подібність посмішки, Одинцова включила важку артилерію і жалібно заканючила: – Руслан має рацію. Навіщо кататися туди-сюди? Якщо в столиці ти здатний вирішити проблеми без мене, можливо я почекаю твого повернення тут? Розумію, мені ти не довіряєш, але Руслан у чому завинив? Чи він також під підозрою?

Дівчина усвідомлювала, що безсоромно наривається. Ризикує не тільки собою, але й людиною, що стоїть поруч. Та на кону було щось дуже важливе, вона точно це знала. 

– Ти не відступишся? – примружившись, Кирило уважно оглянув Маргариту. Коли відповіді не послідувало – замість неї дівчина, піднявши підборіддя, зухвало склала руки на грудях, дав відмашку: – Робіть що хочете, в мене немає часу на вмовляння. Бурий, – звертаючись до охоронця: – Я на тебе сподіваюся.

Після напутніх слів вилетів із вітальні, залишаючи Риту насторожено смакувати першу маленьку перемогу. У її грудях теплотою розлився спокій і приємне розуміння, що попереду її чекають дні свободи. Свободи від чоловіка, поява котрого поруч в минулому викликала не менше хвилювання. Колись кожен прихід Кирила і присутність поряд була схожа на блаженство. Так давно, ніби в іншому житті, не з нею. Де, бувши Королевою, повільно, але впевнено трансформувалася в Марго.

2002 рік

– Марґо? – разом з дверима, що відчинилися навстіж, почувся приглушений оклик.

Кинувши пухнасту щітку в пудреницю, дівчина автоматично розвернулася на кріслі до гостя. Уважно оглянувши застиглого на порозі чоловіка, що притулився до одвірка і склав руки на грудях, слабо посміхнулася.

– Можна зайти? – відштовхнувшись від кута, уточнив.

Не чекаючи відповіді, зачинив по-господарськи двері, проходячи вглиб кімнати. Втім, інакше він не вмів. Кожен жест просякнутий впевненістю, нахабною та безцеремонною.

Цей чоловік єдиний, крім самого Сизого, хто запросто міг заявитися до дівчини в особисту кімнату, не чекаючи запрошення чи дозволу увійти. І якщо Сизий зазвичай приходив, щоб поцікавитися, як любив говорити, здоров'ям і настроєм, або поставити перед фактом нововведень в Інанні, цей приходив за задоволенням своїх бажань.