Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

2010 рік

Стискаючи долонями бортики раковини, Маргарита вивчала своє відображення в дзеркалі. Дивилася і не вірила, що дівчина з неживими пустими очима є вона сама. Кам'яний вираз обличчя, мішки під віками, які не замаскувати навіть дорогими тональними кремами. Знайома незнайомка.

Невже перетворилася на таку лише за кілька днів? Чи стала такою вже давно? Років дванадцять тому? Лише вміло приховувала справжнє обличчя за чужою маскою. Спочатку байдужості, а після добробут та ситого життя. Невже тепер назавжди залишиться такою? Нікчемною тінню самої себе.

– Стоп! – глибоко втягнувши повітря, відштовхнулася від умивальника, відступаючи.

Досить себе шкодувати. Достатньо перейматися безглуздими роздумами про нещасну долю. Легше не стане, а в старих ранах краще не копирсатися, такий урок давно завчила на згадку. Потрібно жити справжнім, не озираючись і не забігаючи наперед. Просто жити. Хоча, як одного разу почула – людина живе переважно або минулим, або майбутнім, упускаючи мить сьогодення. Це твердження підходило самій дівчині. Особливо тепер, коли справжнє настільки хитке і те, чим воно здатне обернутися за кілька годин, важко передбачити.

Вийшовши з ванної, Одинцова глянула на годинник, розуміючи, що до полудня залишилося трохи менше ніж година, а вона так і не вирішила, чи варто їхати на зустріч до Олега чи ні. Після вчорашніх невдалих одкровень й спроб розлучитися раз і назавжди, навіть не уявляла, чим закінчиться нова зустріч, якщо вона взагалі відбудеться. Хто знає, можливо, Чернишевський так поспішно поїхав, щоби більше ніколи не повернутися.

Ні, ні, та ще раз ні! Олег не може так вчинити!

Схопивши зі стільця шкіряну куртку, вискочила з кімнати. Не дивлячись під ноги, збігла вниз сходами. Почувши голоси з боку вітальні, зменшила темп, намагаючись не видати присутності. Зустрічатися з Кирилом не хотілося, та не могла втриматися від спокуси, щоб не заглянути туди. Безшумно ступаючи по дерев'яному паркету пройшла до прочинених дверей, намагаючись щось розгледіти. Зрозумівши, що нічого цікавого немає, не втримала чи то полегшеного, чи то розчарованого зітхання. У кімнаті був Руслан і звуками було не що інше, як включений телевізор.

Не хотіла гаяти часу, щоб не передумати рушати до Олега, та бажання переговорити з Буртенко прикувало її до місця на короткі миті. Цього вистачило, щоби чоловік помітив сторонню присутність. Звернувши до неї увагу, тихенько покликав:

– Маргарито Андріївно? Кудись зібралися?

– Так, – знизавши плечима, відмахнулася. Сподіваючись, що не викличе чергових підозр із боку Руслана,  – Тобто ні.

– Все ж так чи ні? – клацаючи пультом, уточнив Буря, уважно глянувши на дівчину.

– Кирило вдома? – ігноруючи питання, Одинцова пройшла до кімнати, щільно прикривши за собою двері.

– З самого ранку нагорі в кабінеті сидить.

– Руслане, – зам'явшись, машинально опустилася поряд. Слизнувши слізним поглядом, ледь чутно пробурмотіла: – Я хотіла покататися на коні. Ти допоможеш?

– Не можу, – байдуже перебив, зацікавлено втупившись в екран. – Якщо хочете покататись, то поїдемо разом.

– Чому? – повернувши голову до телевізора, що настільки захопив Буртенко.

– Бо Кирило Сергійович наказав Вас всюди супроводжувати, – голосно прокашлявшись, непомітно кивнув у бік другого поверху.

– А якщо я хочу побути одна? – пирхнувши, Маргарита вихопила з рук чоловіка пульт, додала гучності й запитально витріщилася на нього.

Нині не має значення, на чиєму боці грає Буря. Важливо те, що сама досі не знала, як ставиться до цього чоловіка. Перебуваючи на доброму рахунку у Кирила, дружить з Олегом. Дорікає за минуле та переконує не мучити Чернишевського, але при цьому рятує від Рощина. Не розуміла ставлення Руслана до себе рівно настільки, як не тямила, чого чекати наступного разу. Може зараз саме час розібратися?

– Сьогодні навряд чи вийде, – з натиском відзначив чоловік, уважно вивчаючи дівоче обличчя: – Самотність вона, знаєте, не завжди приносить задоволення. До того ж – відсторонений кивок на блакитний екран, де добігав кінця старий шпигунський фільм: – Скоро все закінчиться.

– Ти так вважаєш? – роздумуючи, що має на увазі Буртенко – фільм чи їхнє божевільне життя?

– Впевнений.

Щось додати чи запитати Одинцова не встигла. Двері вітальні широко відчинилися і в кімнату увірвався Кирило. Погляд відчайдушно метнувся з ввімкненої плазми на Руслана, потім Маргариту.

– Штани просиджуєте? – за кілька широких кроків долаючи роздільну відстань, зупинився навпроти дівчини.

– Є інші варіанти після того, як приставив до мене Руслана? – посміхнувшись, зухвало пробурчала дівчина. Виглядаючи з-за Рощина на екран, невдоволено попросила: – Відійди, будь ласка. Ти заважаєш нам дивитись кіно.

– Трясця! – Кирило вихопив у Марго пульт і перш ніж встигла обуритися, вимкнув телевізор, наказуючи: — Іди речі збирай. Ми повертаємось до Києва!

– Що? – нахмурившись, Одинцова глянула на Руслана, що з відвертою байдужістю спостерігав за розгорнутою сценою, – Я нікуди не поїду.

– Марго, ти знущаєшся? Я не питаю, поїдеш чи ні. Сказав – встала з дивана і пішла збирати манаття!