Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

знов і знов, і знає, що в ній — причина його успіху… але точно не єдина. Адже не всі вони кроти, а він кидає фішки вже дуже довго. Звісно ж, він вживає заходів безпеки, і то найрізноманітніших, проте й досі бувають моменти, як ось зараз, він сидить тут зі спущеними штанами, розкручує білу тростинку і ховає її в саквояж, коли його так легко впіймати, так легко пограбувати, так легко викрити! Вілок правий щодо «Пост», вони в нього вчепляться, повісять на вищій шибениці, ніж Гамана[51]. Їм ніколи не зрозуміти. Вони навіть не захочуть розуміти, вислухати його бік історії. Який бік? І чому ніколи нічого не траплялося?

Він вірить: завдяки Богові. Тому що Бог добрий, суворий, але добрий. Він не спроможний змусити себе сповідатися, але Бог, здається, розуміє. Каяття і покута вимагають часу, але час йому дали. Бог супроводжував його на кожному кроці його шляху.

У кабінці, в проміжку між своїми іпостасями, він заплющує очі й молиться: спершу дякує Богові, потім просить вести його, а тоді знову дякує. Як завжди, завершує молитву пошепки, так, що чує тільки він і Бог:

— Якщо загину в бою, поклади в мішок і пошли додому; коли помру в гріху, поглянь крізь пальці і прийми в своє лоно, амінь.

Він виходить з кабінки, з туалету, полишає лунку метушню «Шератон-Готема», і ніхто не підходить до нього зі словами: «Пробачте, сер, але хіба ви щойно не були сліпі?» Ніхто не затримує на ньому погляд, коли він виходить на вулицю, несучи громіздкий саквояж так, неначе він важить не сто, а двадцять фунтів. Бог про нього дбає.

Почав падати сніг. Він повільно йде під сніжинками, знову Віллі Ширмен, раз у раз перекладаючи саквояж з руки в руку. Просто ще один стомлений перехожий наприкінці дня. Ідучи, продовжує думати про свою незбагненну удачу. В Євангелії від Матвія є вірш, який він вивчив напам’ять: «Сліпі поводатарі сліпих, — йдеться в ньому. — А коли сліпий водить сліпого, — обоє до ями впадуть»[52]. А ще є старе прислів’я, що в країні сліпих одноокий — король. То чи не він одноокий? Якщо залишити Бога осторонь, чи не в цьому практична таємниця його успіху за всі ці роки?

Може, так, а може, й ні. Хоч би там як, його оберігають… і він аж ніяк не вважає, що Бога можна залишити осторонь. Бог — невідокремний елемент картинки. Бог позначив його в шістдесятому, коли він спершу допомагав Гаррі Дуліну дражнити Керол, а потім і побити. Цей грішний вчинок ніколи не полишав його думок. Те, що сталося в гайку неподалік від поля Б, знаменує все інше. Він навіть зберігає рукавицю Боббі Ґарфілда як нагадування. Віллі не знає, де тепер Боббі, та його це й не цікавить. Керол він не випускав з уваги, поки міг, а Боббі не має жодного значення. Боббі перестав бути важливим, коли допоміг їй. Віллі бачив, як він їй допоміг. Сам він не посмів вийти і допомогти: боявся того, що з ним зробить Гаррі Дулін, боявся всіх тих хлопців, яким Гаррі міг розповісти, боявся стати міченим, а Боббі не побоявся. Боббі допоміг їй тоді й покарав Гаррі Дуліна пізніше того ж літа, і за ці вчинки (ймовірно, вистачало й першого), Боббі пережив, Боббі оклигав. Він зробив те, що Віллі не посмів зробити, взяв усе в свої руки, і впорався, і витримав, а тепер Віллі повинен зробити все інше. А зробити треба так багато… Покута — це робота на повну зайнятість і навіть понад норму. Адже, хоча всі три його іпостасі несуть покуту, він ледь справляється.

І все ж він не може сказати, що живе одним жалем. Іноді він згадує доброго розбійника, що того ж вечора був з Христом у раю. У п’ятницю по обіді стікаєш кров’ю на кам’янистій вершині Голгофи, а ввечері разом з Небесним Царем п’єш чай з булочками. Часом його кóпають, іноді штовхають, іноді він переживає, що його пограбують. То й що? Хіба він не стоїть за всіх тих, хто здатний тільки стояти в тіні й спостерігати, як коїться зло? Хіба він не просить за них? Хіба в шістдесятому він не взяв для них бейсбольну рукавицю Боббі моделі Елвіна Дарка? Взяв. Дай йому Бо’ здоров’ячка, він її узяв. А тепер вони кладуть у неї гроші, поки він безокий стоїть перед собором. Він просить для них.

Шерон знає… що, власне, знає Шерон? Дещо точно. Але скільки, він сказати не може. У всякому разі, досить, щоб придбати дощик; досить, щоб сказати, що він виглядає дуже гарно в костюмі від Пола Стюарта і синій краватці «Сулка»; досить, щоб побажати йому гарного дня і нагадати про яєчний коктейль. Цього досить. У світі Віллі все прекрасно, за винятком Джаспера Вілока. Що робити з Джаспером Вілоком?

«Може, треба якось увечері за тобою постежити, — шепоче Вілок йому у вухо, поки Віллі перекладає обважнілий саквояж з руки в руку. Ниють уже обидва плеча, і він буде радий, коли дістанеться до своєї будівлі. — Подивитися, що ти робитимеш. На кого перетворишся».

Що конкретно йому робити з Джаспером, поліційним чарівником-смурфом? Що можна зробити?

Він не знає.

17:15

Хлопчина-жебрак у брудній червоній куртці давно пішов, а його місце зайняв ще один вуличний Санта. Віллі легко впізнає молодого пузаня, що опускає долар у горщик Санти.

— Гей, Ральфе! — гукає він.

Ральф Вільямсон обертається, впізнає Віллі і його обличчя починає сяяти. Він підносить руку в рукавиці. Снігопад дужчає. Оточений яскравими ліхтарями, поруч з Санта-Клаусом Ральф виглядає, як центральна фігура на різдвяній листівці. А можливо, як Боб Кречіт нашого часу.

— Здоров, Віллі! Як справи?

— Як на пожежу, — відповідає Віллі, підходячи до Ральфа з веселою усмішкою. Крекнувши, ставить саквояж на землю, нишпорить у кишені штанів, шукаючи зеленого для горщика Санти. Ймовірно, ще один пройдисвіт, а його капелюх — проїдений міллю шматок лайна. Ну то й що?

— Що в тебе там? — питає Ральф, скосивши очі на саквояж Віллі і мнучи шалик. — Гримить так, неначе ти розбив якомусь малому скарбничку-свинку.

— Та де, просто нагрівальні спіралі, — каже Віллі. — Їх там до біса, штук із тисячу.

— Працюєш аж до самого Різдва?

— Ага, — каже він, і тут йому в голові сяйнула ідея щодо Вілока. Спалах, був — і нема. Та все одно є з чого починати. — До самого Різдва. Знаєш, для безбожних