Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Чи чуєш, що чую я, — тихо наспівує він, складаючи драбину і відносячи на місце. — Чи нюхаєш, що я нюхаю? Чи відчуваєш смак, що відчуваю я?

Через п’ять хвилин він щільно зачиняє за собою двері «Розвідування земель західних штатів» і замикає на всі три замки. Йде коридором. Коли під’їжджає ліфт, він заходить, думаючи: «Яєчний коктейль. Не забути. Ейліни та Дабреї».

— І кориці, — промовляє він вголос. Троє, що спускаються з ним, обертаються, і Білл винувато посміхається.

Опинившись надворі, він звертає в бік Гранд-Централ і, підкочуючи комір пальта, щоб затулитися від снігу, що цілими пригорщами б’є в обличчя, фіксує лише однісіньку думку: Санта перед будівлею поправив бороду.

Північ

— Шер?

— Хм-м-м-м?

Голос у неї сонний, далекий. Коли об одинадцятій Дабреї нарешті пішли, вони повільно і довго кохалися, і зараз вона поринає в сон. Це нормально, Віллі й сам починає дрімати. З відчуттям, ніби всі його труднощі розв’язуються самі по собі, або ж їх розв’язує Бог.

— Може, після Різдва я візьму з тиждень відпустки. Підіб’ю якийсь баланс. Розвідаю нові місця. Думаю змінити адресу.

Їй не конче знати, чим Віллі Слокум може зайнятися за тиждень до Нового року. Вона нічим не зарадить, а тільки хвилюватиметься і ще, мабуть, — хоч, може, він і помиляється, та не бачить підстав з’ясовувати напевне — почуватиметься винною.

— Добре, — каже вона. — Чому б тобі заодно не подивитися кілька фільмів? — її пальці намацують у темряві його руку і злегка її торкаються. — Ти так багато працюєш. — Пауза. — А ще ти згадав про яєчний коктейль. Була певна, що ти забудеш. Любий, я дуже тобою задоволена.

При цих словах він посміхається в темряві, нічого не може з собою вдіяти. Це так у стилі Шерон.

— Ейліни ще нічого, а Дабреї зануди, хіба ні? — питає вона.

— Трішки є, — погоджується він.

— Якби вдягла сукню з іще глибшим вирізом, вона могла б піти на роботу в стрип-бар.

Він не каже нічого, але знову посміхається.

— Сьогодні було добре, правда? — питає вона, маючи на увазі зовсім не їхню маленьку вечірку.

— Ага, чудово.

— Як минув день? Добре? Якось не мала як спитати.

— Прекрасно, Шер.

— Я кохаю тебе, Білле.

— І я тебе кохаю.

— На добраніч.

— На добраніч.

Занурюючись у сон, він пригадує чоловіка в яскраво-червоному лижному светрі. Сам не помічаючи як, переноситься за грань яви, і думка плавно перетікає в сон. «Шістдесят дев’ятий і сімдесятий були важкі роки, — каже чоловік у червоному светрі. — Я був на висоті Гамбургер з три-сто вісімдесят сьомим. Там ми втратили багато хороших хлопців. — Тоді він веселішає. — Зате я маю ось це. — З лівої кишені пальта видобуває білу бороду на мотузочку. — І це. — Дістає з правої кишені зім’яту склянку з-під кави і трусить. На дні, неначе зуби, бряжчить кілька монет. — Тож, як бачите, — промовляє він, розчиняючись, — навіть у найсліпішому житті існує своє відшкодування».

Тоді й розчиняється саме сновидіння, і Білл Ширмен міцно спить, аж доки о шостій п’ятнадцять наступного ранку радіогодинник не будить його мелодією «Маленького барабанника».

1999: Коли хтось помирає, згадуєш минуле

1999. Для чого ми у В’єтнамі?

Коли хтось помирає, згадуєш минуле. Ймовірно, Саллі знав це вже роками, але в усвідомлений постулат думка склалася у голові тільки в день похорону Пагса.

Минуло двадцять шість років відтоді, як гелікоптери забрали останній вантаж біженців (деякі з них фотогенічно теліпалися на полозкових шасі) з даху посольства США в Сайгоні, й майже тридцять з того дня, коли «Г’юї» евакуював Джона Саллівана, Віллі Ширмена і ще десь з десяток інших з провінції Донґ-Ха. Саллі-Джон і магічно віднайдений знайомий з його дитинства були героями того ранку, коли з неба попадали гелікоптери, а по обіді вони стали чимось зовсім іншим. Саллі пам’ятав, як лежав на пульсівній підлозі «Г’юї» і кричав, хай його хто-небудь уб’є. Пригадувалося, Віллі теж кричав. «Я осліп! — ось що він волав. — Чорт, я осліп!»

Поступово йому стало ясно — хоч тельбухи і вивалювалися з живота сірими шнурами, а яйця відірвало майже повністю — що ніхто не збирається робити те, про що він просить, а сам він не подужає. У всякому разі, не так швидко, як хотілося б. Тож він попросив когось позбутися мамасан. Бодай це вони могли зробити, хіба ні? Висадити або просто викинути нахер. А що тут такого? Хіба вона досі не вмерла? Просто вона ж не зводить з нього очей, а що занадто, то нездóрово.

На той час, коли його, Ширмена і півдесятка інших, найважчих, здавали медикам на збірному пункті, який усі називали «Місто пісь-пісь» (екіпаж був, напевно, невимовно радий їх спекатися через усі ці крики), до Саллі почало доходити, що ніхто більше не бачить старенької мамасан, яка сидить навпочіпки в кабіні пілота, старенької сивої мамасан у зелених штанях, помаранчевій блузці та китайських кросівках несамовитого, яскравого відтінку. Вони скидалися на високі кросівки марки «Чак Тейлор», такі яскраво-червоні, що вау. Мейленфант, старий наш Містер Шулер, влаштував старенькій мамасан побачення, грандіозне побачення. Раніше того дня Мейленфант вискочив на галявину разом із Саллі, Діффенбейкером, Слаєм Слокумом та іншими, попри те, що косоокі гатили по них із джунглів, попри жахливий тиждень мінометних обстрілів, снайперів і засідок. Мейленфантові, як і Саллі, був прямий шлях у герої. А тепер ви тільки погляньте на це: Ронні Мейленфант — убивця. Хлопець, якого Саллі так боявся в давні, дитячі роки, врятував йому життя й осліп, і сам Саллі лежить на підлозі гелікоптера, а його тельбухи колише вітерець. Як завжди повторював Арт Лінклеттер, це тільки доводить, що люди смішні.

«Убийте мене, хто-небудь! — кричав він того ясного, страшного пообіддя. — Заради Бога, пристрельте мене, хто-небудь, дайте мені просто померти!»

Але він не помер. Лікарі зуміли врятувати одне з його знівечених яєчок, і тепер навіть траплялися дні, коли він був більш-менш радий, що живий. Це відчуття в нього викликав захід сонця. Він любив ходити в кінець стоянки, де були авто, яких обміняли через несправність, але ще не полагодили, стояти і дивитись, як сідає сонце. Нехай до нудоти банально, але хороше.

У Сан-Франциско Віллі опинився в одному з ним відділі й часто приходив до нього, аж доки армія в мудрості своїй не перевела старшого лейтенанта Ширмена деінде. Вони годинами розмовляли про давні часи в Гарвічі та спільних знайомих. Якось їх навіть