Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Ця думка знову вселяє в нього паніку, яка охопила його вранці, відчуття змії, що тільки-но скинула шкіру. Страх, що його сфотографували під час отримання хабара, вгамує Вілока на якийсь час, та, якщо він добре розсердився, його дії спрогнозувати не можна. І це лякає.

— Нехай тобі Бог допомагає, солдате, — долинає голос з темряви. — Шкода, що не можу більше нічого для тебе зробити.

— Не треба, сер, — каже Сліпий Віллі, але думками він усе ще з Джаспером Вілоком, від якого пахне дешевим одеколоном і який розмовляв зі священиком про сліпого з табличкою. Про сліпого, який, на думку Вілока, і не сліпий зовсім. Як він висловився: «Ти підеш до пекла і побачимо, скільки милостині там назбираєш». — Бажаю веселого Різдва, сер, спасибі, що допомогли.

І день триває.

16:25

Зір починає повертатися, каламутний, невиразний, але покращується. Це знак, що пора заокруглюватися і йти.

Він стає навколішки, тримаючи спину прямо, мов лінійка, знову кладучи тростинку біля саквояжа. Перев’язує останні банкноти, зсипає їх разом з монетами на дно, тоді ховає бейсбольну рукавицю і прикрашену дощиком табличку. Заклацує саквояж і підводиться, тримаючи тростину у вільній руці. Тепер саквояж важкий і відтягує руку баластом металу, насипаного в нього від чистого серця. Чути важкий, брязкітливий хрускіт: монети лавиною скочуються в нове положення, а тоді завмирають, ніби руда глибоко в надрах землі.

Він рушає П’ятою авеню, помахуючи саквояжем у пальцях лівої руки, неначе якорем. За довгі роки він звик до його ваги і в разі потреби міг би пройти з ним набагато далі, ніж потрібно сьогодні, тримаючи тростинку в правій і м’яко постукуючи нею по тротуару перед собою. Паличка ця чарівна, бо хвилеподібно відкриває перед ним клаптик простору у формі сльози в штовханині забитого людьми тротуару. Доходячи до рогу Сорок третьої, він уже бачить цей простір. Також бачить, як сигнал «Стоп» на Сорок другій перестав мигати і спалахнув рівним світлом, однак продовжує йти, дозволивши добре одягненому довговолосому чоловікові з золотими ланцюжками простягти руку і схопити його за плече.

— Обережно, дядьку, — каже довговолосий. — Їдуть машини.

— Дякую, сер, — відповідає Сліпий Віллі.

— Нема за що. Веселого Різдва.

Сліпий Віллі переходить вулицю, минає левів, що стоять на варті коло Публічної бібліотеки, проходить ще два квартали і звертає на Шосту авеню. Ніхто до нього не чіпляється, ніхто цілий день не крутився поблизу, спостерігаючи, як він збирає пожертви, щоб потім рушити слідом, вичікуючи нагоди вихопити саквояж і втекти. Втім не дуже багато злодіїв змогли б з ним бігти, тільки не з цим саквояжем. Одного разу, вже давно, влітку сімдесят дев’ятого, двоє чи троє хлопців, можливо, чорношкірі (сказати напевне він не міг, але розмовляли вони, як чорні; зір того дня повертався повільно, як і завжди в теплу пору року, коли пізніше сутеніло), перепинили його і завели розмову, тон якої йому не вельми сподобався. Не як сьогоднішні хлопчаки з їхніми жартами про читання вафельниці та питаннями, як за Брайлем виглядає модель «Плейбоя». Вони говорили м’якше, навіть якось зловісно люб’язно. Цікавилися, скільки зібрав біля Святого Патрика, і чи не буде він часом такий щедрий, щоб пожертвувати трохи на організацію під назвою «Аматорська ліга поло», і чи не потрібен йому захист дорогою до автобусної зупинки, вокзалу чи ще кудись. Один, ймовірно, сексолог-початківець, запитав, чи не потрібне йому іноді молоденьке тіло. «Це вас збадьорить, — тихо, майже млосно промовив голос ліворуч від нього. — Так-так, сер, щодо цього лайна ви вже мені повірте».

Він почувався так, як, напевно, почувається миша, коли кішка ще тільки зачіпає її лапами, не випускаючи кігтів, бажаючи побачити, що вона зробить, як швидко побіжить, і які звуки видаватиме в міру того, як зростатиме її паніка. Однак жаху Сліпий Віллі не відчував. Страх — так, безперечно, що правда, то правда — але всепоглинного жаху не було ще з часів його останнього тижня в зелені, тижня, що почався в долині А-Шау і скінчився в Донґ-Ха, тижня, коли в’єтконгівці безперервними атаками відтісняли їх на захід, одночасно тиснучи з флангів, змушуючи до майже повномасштабного відступу, гнали їх балкою, немов худобу, безугавно лементуючи з дерев, іноді регочучи в джунглях, час від часу стріляючи, іноді пронизливо верещачи ночами. «Чоловічки, яких немає», як називав їх Салліван. Тут не було нічого і близько схожого на них. І навіть найсліпіший його день на Мангеттені не такий темний, як ті ночі, коли вони втратили капітана. У цьому була його перевага і помилка молодиків. Він просто підвищив голос і заговорив так, як звертаються до великого залу своїх добрих друзів. «Люди! — вигукнув він, звертаючись до примарних тіней, що повільно текли по тротуару навколо нього. — Люди, хто-небудь бачить поблизу полісмена? По-моєму, ці хлопці зібралися мене пограбувати!» І все. Легше, ніж відділити дольку від почищеного апельсина: хлопці, що взяли його в кільце, тут же зникли, як подув свіжого вітру.

Якби ж так само легко можна було розв’язати проблему офіцера Вілока.

16:40

«Шератон-Готем» на розі Сорокової і Бродвею належить до найбільших першокласних готелів світу, й у величезній печері його вестибюлю під гігантською люстрою косяками туди-сюди снують тисячі людей. «Тут насолод вони шукають, а там закопують скарби», не помічаючи ні різдвяної музики, що ллється з динаміків, ні гомону розмов з трьох ресторанів і п’яти барів, ні розкішних ліфтів, що ковзають угору-вниз у своїх зубчастих шахтах, неначе поршні якоїсь екзотичної скляної машини… ні сліпого, який постукує тростинкою поміж них, пробираючись до схожого на саркофаг чоловічого туалету, завбільшки майже зі станцію підземки. Він іде, повернувши наклейку на саквояжі до себе, стільки ж непримітний, скільки може бути сліпа людина. А в цьому місті це дуже непримітний.

«І все ж, — думає він, заходячи в кабінку, скидаючи куртку і вивертаючи її, — як сталося, що за всі ці роки ніхто за мною не стежив? Ніхто жодного разу не помітив, що сліпий, який входить, і зрячий, який виходить, однієї статури, з одним і тим же саквояжем у руці?»

Ну, в Нью-Йорку майже ніхто не помічає того, що їх не стосується. По-своєму вони всі такі ж сліпі, як і Сліпий Віллі. Залишаючи свої кабінети, заливаючи тротуари, юрмлячись на станціях підземки і в дешевих ресторанах, вони справляють відразливе і сумне враження: вони схожі на кротячі нори, вивернуті плугом фермера. Він спостерігав цю сліпоту