Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Можливо, він просто дражниться, але звідки Віллі знати?

— У «Пост» ви потрапите, це безумовно, а от грамоти не дочекаєтеся, — каже Сліпий Віллі. — І підвищення теж. Власне кажучи, офіцере Вілок, опинитеся на вулиці в пошуках роботи. І можете не завдавати собі клопоту, надсилаючи резюме в охоронні агентства. З людиною, що брала хабарі, зв’язуватися не хочуть.

Тепер черга Вілока перестати дихати. Та коли він переводить дух, попихкування у вусі Сліпого Віллі перетворюється на ураган: ворухливі губи копа майже торкаються його шкіри.

— Що ти хочеш цим сказати? — шепоче він. Долоня опускається на рукав польової куртки Сліпого Віллі. — Ну-ну, скажи-но мені, що ти, бля, маєш на увазі?

Але Сліпий Віллі продовжує мовчати, руки по швах, голова трішки задерта, уважний погляд втуплений у темряву, яка розсіється, тільки коли денне світло майже згасне, а обличчя без будь-якого виразу, але дуже багато перехожих сприймають цю непроникність як розтоптану гордість, мужність, хоч і принижену, та все ще ніби живу.

«Краще стережіться, офіцере Вілок, — думає він, — бо лід під вами все тонший і тонший. Може, я і сліпий, але ви геть глухий, якщо не чуєте, як він тріщить у вас під ногами».

Рука на руці Віллі злегка його трусить. Пальці Вілока впиваються йому в шкіру.

— Ти маєш товариша, так, сучий сину? Тому й тягнеш кожен раз чортів конверт догори? І твій приятель мене знімає, так?

Сліпий Віллі й далі відмовчується, даючи поліційному чарівникові-смурфу науку мовчання. Люди на кшталт офіцера Вілока завжди підозрюють найгірше, якщо їм не заважати. Просто треба дати їм час.

— Ти, друже, зі мною не дурій, нахер, — кидає Вілок грізно, але в голос його закрадається ледь вловима нотка тривоги, і рука на куртці Сліпого Віллі розтискається. — З січня переходимо на чотириста за місяць, а якщо спробуєш зі мною гратися, я тобі влаштую ігровий майданчик. Зрозумів?

Сліпий Віллі не озивається. Пихкання полісмена перестає бити йому в вухо, і він розуміє, що Вілок зібрався йти. Але, ех, на жаль, ще ні. Мерзенні пихкання повертаються.

— За те, що робиш, ти горітимеш у пеклі, — каже Вілок. Він говорить проникливо, щиро, аж з якимось запалом. — Те, що я беру твої брудні гроші, гріх, але його можна пробачити. Я питав у священика, тож знаю точно. А ось твій гріх, він смертний. Ти підеш до пекла і побачимо, скільки милостині там назбираєш.

Сліпий Віллі пригадує куртки, які Віллі та Білл Ширмен іноді бачать на вулиці. На спинах карта В’єтнаму, зазвичай роки, які власник куртки провів там, і напис такого змісту: «КОЛИ Я ПОМРУ, ТО ПОТРАПЛЮ ПРЯМО В РАЙ, БО В ПЕКЛІ ВЖЕ СВОЄ ВІДБУВ». Він міг би поділитися цією думкою з офіцером Вілоком, та який сенс? Мовчання куди ефективніше.

Вілок віддаляється, й від думки, що він цьому радий, на обличчі у Віллі з’являється рідкісна усмішка. Вона зблискує і гасне, неначе випадковий промінь сонця в похмурий день.

13:40

Тричі він згортав купюри трубочкою і скидав монети на дно саквояжа (тільки для зберігання, а не для того, щоб приховати) і тепер працює суто на дотик. Він більше не бачить грошей, не відрізняє долар від сотні, але відчуває, що день видався на рідкість вдалий. Однак ніякого задоволення ця думка не дає. Ніколи особливо й не давала. Сліпий Віллі й не шукає задоволення. Та навіть відчуття досягнення, що приходило в інші дні, затьмарює розмова з офіцером Вілоком.

О чверть на дванадцяту з «Сакса», як майже щодня о цій порі, виходить молода жінка з гарним голосом (Біллі вона схожа на Даєну Росс) і подає йому горнятко гарячої кави. Чверть по дванадцятій інша жінка — не така молода і, ймовірно, біла — приносить йому горнятко гарячого курячого бульйону з локшиною. Він дякує їм обом. Біла цілує його в щоку м’якими губами і бажає найщасливішого в світі Різдва.

Та день, як трапляється майже завжди, має і зрівноважний зворотний бік.

Близько першої підліток з невидимою компанією друзів починають сміятися, жартувати і дуріти навколо нього. Один каже Сліпому Віллі з темряви ліворуч, що він — довбана потвора, і питає, чи не тому він у рукавицях, що обпік пальці, коли спробував почитати гарячу вафельницю? Він і його дружки кидаються геть, завиваючи від сміху над цим бородатим жартом. Хвилин за п’ятнадцять хтось штовхає його ногою, хоч, можливо, й ненавмисно. Проте щоразу, коли він нахиляється до саквояжа, той стоїть на місці. Це місто шахраїв, грабіжників і злодіїв, та саквояж на місці, як і завжди.

І увесь цей час він думає про Вілока.

З копом, який був тут до Вілока, труднощів не виникало; з тим, що прийде, коли Вілок піде з поліції або його переведуть з центру, теж, напевно, труднощів не виникне. Рано чи пізно Вілока зіб’є, спече або розкришить — цього він теж навчився в ліску, а поки Сліпий Віллі змушений гнутися, як очерет в бурю. От тільки навіть найгнучкіша очеретинка ламається, коли вітер надто сильний.

Вілок вимагає більше грошей, але не це турбує чоловіка в темних окулярах і армійській куртці: рано чи пізно вони всі вимагають більше. Коли тільки влаштувався на цьому розі, він платив офіцерові Генретті сотню з чвертю. Генреті був з тих, хто сам живе й іншим дає, від нього віяло «Олд спайсом» і віскі, чисто як від Джорджа Реймера, копа, що патрулював їхній район у дитинстві Віллі Ширмена. Однак перед тим, як піти у відставку в сімдесят восьмому, невимушений Ерік Генретті брав зі Сліпого Віллі по двісті доларів на місяць. Проблема в тому — тямите, брати мої — що Вілок уранці був сердитий, сердитий і ходив радитися зі священиком. Ось що його турбує, однак найбільше він стривожений обіцянкою Вілока вистежити його. «Подивитися, що ти робитимеш. На кого перетворишся. Твоє прізвище не Ґарфілд. Ставлю серце проти душі».

«Дурість з вашого боку лізти до того, хто щиро кається, офіцере Вілок, — думає Сліпий Віллі. — Безпечніше було б гратися з моєю дружиною, ніж з моїм прізвищем, повірте мені. Значно безпечніше».

Однак Вілок може це зробити. Що може бути простіше, ніж іти назирці за сліпим чи навіть людиною, чиї очі розрізняють лише трохи більше від тіней? Простіше, ніж вистежити, як він зверне до якогось готелю і піде до чоловічого туалету? Побачити, як він увійде в кабінку