Затемнення - Стефані Маєр
Схоже було, що йому важко сконцентруватись та вирівняти дихання.
— Я так і знала, що не варто було цього казати.
Він повільно похитав головою.
— Ні. Я радий, що ти мені сказала це. Дякую, — він поцілував мене в потилицю, а потім зітхнув. — Тепер зі мною все буде гаразд.
Я підвела очі — він посміхався.
— То що там, ти зібралась заміж?
— Ми не повинні це обговорювати.
— Я б хотів дізнатись про деякі подробиці. Не знаю, як скоро ми знову зможемо поспілкуватись.
Мені довелося хвилинку передихнути, перш ніж я змогла знов заговорити. Я відповіла на запитання, коли повністю впевнилась, що мій голос буде врівноваженим.
— Взагалі-то це не моя ідея… але так, це правда. Для нього це багато важить. Ось я і подумала, чому б і ні?
Джейк кивнув.
— Це точно. Не така вже і важлива подія у порівнянні з іншими.
Голос його був спокійним, навіть буденним. Я витріщилась на нього, дивуючись, як це йому вдається, — і все зруйнувала. Наші очі на мить зустрілись — і він відвернувся. Я почекала, доки його дихання вирівняється, і заговорила знову:
— Так, у порівнянні з іншими, — погодилась я.
— Скільки ще в тебе залишилось часу?
— Все залежить від того, скільки часу в Аліси забере організація весілля, — я придушила стогін, уявляючи собі, що Аліса здатна влаштувати.
— До чи після? — спитав він коротко.
Я знала, щó він має на увазі.
— Після.
Він кивнув. Це було для нього полегшенням. Мені стало цікаво, скільки безсонних ночей він провів, очікуючи на мій випускний.
— Тобі страшно? — прошепотів він.
— Так, — прошепотіла я у відповідь.
— Чого ти боїшся? — зараз я ледь чула його голос. Джейк дивився вниз, на мої руки.
— Багато чого, — я хотіла зробити власний голос безтурботним, але все одно залишалась чесною. — Я ніколи не була мазохісткою, тож на біль із нетерпінням не чекаю. І я б дуже хотіла, щоб у цей момент Едвард був подалі від мене: не хочу, щоб він страждав разом зі мною, але не думаю, що це можливо. Ще турбуюсь, що буде з Чарлі та Рене… І останнє — я дуже сподіваюсь, що навчусь себе контролювати швидко. Раптом я стану такою небезпечною, що зграї доведеться мене знищити?
Він несхвально подивився на мене.
— Я покалічу будь-кого з моїх братів, хто спробує хоча б пальцем тебе торкнутись.
— Дякую.
Він байдуже всміхнувся. А потім нахмурився.
— Але хіба це не є найнебезпечнішим? Усі історії розповідають, що це дуже важко… вампіри втрачають контроль… буває, люди вмирають іще до перетворення… — він ковтнув.
— Ні, цього я не боюсь. Дурненький Джейкобе, невже ти віриш в усі ці легенди про вурдалаків?
Він, очевидячки, не оцінив моєї спроби пожартувати.
— Гаразд, так чи інак, є багато чого, про що слід хвилюватися. Але, врешті-решт, воно того варте.
Він неохоче кивнув, проте я знала, що він жодним чином зі мною не згоден.
Я витягла шию, аби шепнути дещо йому на вухо, і поклала щоку на його теплу шкіру.
— Ти знаєш, що я тебе люблю.
— Я знаю, — видихнув він, і його рука автоматично обвилася навколо моєї талії. — Ти ж знаєш, як би я хотів, щоб цього було достатньо.
— Так.
— Я завжди чекатиму на тебе, Белло, — пообіцяв він. Його голос став тихішим, і він забрав руку з моєї талії. Я відійшла від нього з тупим, щемким відчуттям утрати, відчуваючи, як серце моє розривається навпіл, ніби частина мене залишається позаду, там, на ліжку, поряд із ним.
— Ти завжди матимеш запасний варіант, якщо захочеш цього. Я зробила зусилля всміхнутися.
— Доки моє серце не припинить битися.
Він вишкірив зуби.
— Знаєш, може, я зможу прийняти тебе і потім, все залежатиме від того, наскільки сильно ти смердітимеш.
— Як ти гадаєш, мені прийти ще раз, аби тебе побачити? Чи краще вже цього не робити?
— Я поміркую і повідомлю тебе, — відповів він. — Можливо, мені знадобиться компанія, щоб не з’їхати з глузду. Суперхірург-вампір наказав мені лежати в ліжку і не перевертатися, бо це може призвести до того, що кістки знов неправильно зростуться, — Джейкоб скривився.
— Будь гарним хлопчиком і роби те, що велить Карлайл. Тоді ти видужаєш швидше.
— Безумовно, безумовно.
— Мені цікаво, коли це вже нарешті трапиться, — вела далі я, — коли вже твою увагу приверне гідна дівчина.
— Не дуже на це сподівайся, — голос Джейкоба різко скис. — Хоча для тебе, мабуть, це буде полегшенням.
— Може, так, а може, й ні. Я, ймовірно, думатиму, що вона не досить гарна для тебе. Цікаво, наскільки я ревнуватиму.
— Це може бути весело, — реготнув він.
— Дай мені знати, якщо захочеш побачитись, і я приїду, — пообіцяла я.
Зітхнувши, він обернувся до мене.
Я нахилилась до нього й обережно його поцілувала.
— Джейкобе, я тебе люблю.
Він тихо засміявся.
— А я тебе кохаю.
З непоясненним виразом в чорних очах Джейкоб дивився, як я залишаю його кімнату.
РОЗДІЛ 27. ПРАВИЛА
Мені не вдалось забратися далеко, перш ніж їхати далі стало неможливо. Коли я більше не бачила дороги, то дозволила колесам з’їхати в кювет і повільно зупинила авто. Важко обм’якнувши на сидінні, я дозволила тій слабкості, з якою я боролась у кімнаті Джейкоба, опанувати мене. Це було гірше, ніж я могла собі уявити — я не очікувала, що усвідомлення всього, що трапилось, так боляче мене ранитиме. Я вчинила правильно, що приховала свій біль від Джейкоба. Ніхто не повинен його бачити.
Але мені не вдалось побути наодинці з собою довго — хіба що рівно стільки, скільки знадобилось Алісі, щоб побачити мене на узбіччі, і ще кілька хвилин, доки Едвард дістався до мене. Двері рипнули, і він на руках виніс мене з машини.
Спочатку від його присутності стало тільки гірше. Тому що маленька часточка мене з кожною хвилиною ставала дедалі голоснішою та лютішою, вона волала в мені, потребуючи обіймів інших рук. А потім прокинулось відчуття провини, яке заглушило біль, замінюючи його на новий.
Едвард нічого не казав, він просто дозволяв мені виплакатись, доки я не почала бубоніти ім’я Чарлі.
— Ти справді готова їхати додому? — спитав він із сумнівом.
Після декількох спроб
