Затемнення - Стефані Маєр

— Ти хіба не замовила одразу і сукню для дружки нареченої? Я не хотіла б, щоб на моєму весіллі ти була вдягнута в якусь гидоту, — і я здригнулась від удаваного жаху.

Вона кинулась обнімати мене.

— Дякую, Белло!

— Як ти могла цього не передбачити? — піддражнила я її, цілуючи в коротко стрижене волосся. — І яка з тебе після цього ясновидиця!

Аліса пританцьовуючи відійшла від мене, її обличчя осяялось новим спалахом ентузіазму.

— Мені потрібно ще стільки всього зробити! Іди, прогуляйся з Едвардом. А мені час братися до роботи.

Вона стрімко вибігла з кімнати, волаючи: «Есме!» — і десь зникла.

А я рушила сходами вниз. Едвард чекав на мене в холі, спершись на стіну, обшиту деревом.

— Це було дуже-дуже мило з твого боку, — сказав він.

— Схоже, що вона щаслива, — погодилась я.

Він торкнувся мого обличчя, його очі стали темними, він довго й пильно дивився на мене, адже минуло чимало часу потому, як ми розлучились.

— Давай утечемо, — запропонував він. — Ходімо на нашу галявину.

Це прозвучало дуже заманливо.

— Гадаю, мені більше не потрібно ховатися, правда?

— Так. Усі небезпеки вже позаду.

Едвард був таким тихим і задумливим, поки біг! Вітер обдував моє обличчя — тепер, коли буря минулася, він помітно потеплішав. Хмаринки на небі звично затуляли сонце, все було як завжди.

Сьогодні наша галявина була мирним і щасливим місцем. Де-не-де вона була вкрита літніми ромашками, які вирізнялись біло-жовтими плямами на зеленій траві. Я вляглась просто на траву, не звертаючи уваги на злегка вологу землю, і почала пильно вдивлятись у небо в пошуках дивовижних картин, що створюють хмаринки. Але небо було чисте і майже безхмарне. Жодних картинок, лише м’яка сіра ковдра.

Едвард ліг поряд і взяв мою руку.

— Як щодо тринадцятого серпня? — буденно запитав він після кількох хвилин заспокійливої тиші.

— Тоді залишається ще місяць до мого дня народження. Я б не хотіла, щоб наша різниця у віці збільшувалась.

Він зітхнув.

— Ти знаєш, що Есме технічно старша за Карлайла на три роки?

Я похитала головою.

— Але це не робить між ними жодної різниці.

На відміну від схвильованого голосу Едварда, мій був досить спокійний.

— Взагалі-то мій вік не такий уже і важливий. Я готова. Я вибрала таке життя, тепер я хочу розпочати жити.

Він погладив моє волосся.

— Будемо когось зі списку гостей викреслювати?

— Насправді мені байдуже, але єдине, що… — я вагалась, пояснити мою думку було важко. Краще було б її уникнути. — Я не впевнена, що Аліса захоче запросити… вовкулак. Не знаю, може… Джейк відчує, що… що він мусить прийти. Що це буде правильно, або що він образить мої почуття, якщо не прийде. Він не повинен відчути незручність.

Едвард трохи помовчав. Я пильно дивилась на верхівки дерев, вони були майже чорними на тлі неба. Раптово Едвард схопив мене за талію і, перевернувши, поклав до себе на груди.

— Белло, скажи мені, чому ти це робиш? Чому ти вирішила дозволити Алісі царювати одноосібно?

Я повторила Едвардові мою з Чарлі розмову, що відбулась минулої ночі перед тим, як я поїхала навідати Джейкоба.

— Буде нечесно залишити Чарлі осторонь, — зробила я висновок. — І ще Рене та Філа. Треба дозволити їм також розважитись, як і Алісі. Можливо, якщо ми попрощаємось належним чином, це зробить усе трохи простішим для них і для Чарлі. Навіть якщо Чарлі гадає, що це зарано, я не маю права позбавити його можливості повести мене до вівтаря, — я скривилась, промовивши останню репліку, потім глибоко вдихнула і продовжила: — Принаймні мої мама й тато і всі мої друзі бачитимуть найкращий бік мого вибору — все, що я можу їм показати і про що розповісти. Вони знатимуть, що я вибрала тебе, знатимуть, що ми разом. Вони знатимуть, що я щаслива, де б я не була. Гадаю, це найкраще, що я можу для них зробити.

Едвард узяв моє обличчя в долоні і вдивлявся в нього цілу хвилину.

— Угода відміняється, — промовив він раптово.

— Що? — видихнула я. — Ти відмовляєшся? Ні!

— Я не відмовляюсь, Белло. Я й досі готовий виконати свою частку угоди. Але ти свою можеш не виконувати. Я звільняю тебе від зобов’язань, більше жодних умов.

— Чому?

— Белло, я бачу, чого ти прагнеш. Ти намагаєшся зробити всіх на світі щасливими. А мені байдуже, щасливі всі навколо чи ні. Я хочу, щоб щасливою була ти, і тільки ти. Не бійся відмовити Алісі. Я про все подбаю. Присягаюся, ти не почуватимешся винною.

— Але я…

— Ні. Зробімо все так, як хочеш ти. Тому що так, як хочу я, не виходить. Я називаю тебе впертою, але ти лишень подивись, що я накоїв! Я, як бовдур, зациклився на своїй ідеї, вважаючи, ніби знаю, що для тебе буде краще, а сам лише завдаю тобі болю, примушуючи страждати знову і знову. Я більше не довіряю собі. Ти можеш сама обрати, яким чином ти хочеш бути щасливою. Те, як хочеться мені, завжди виявляється неправильним, — він поворушився, розправляючи плечі. — Ми зробимо все так, Белло, як хочеш ти. Сьогодні вночі. Просто сьогодні. Що швидше, то краще. Я поговорю з Карлайлом. Гадаю, якщо ми дамо тобі достатньо морфію, все мине не так жахливо. Принаймні варто спробувати, — він скрипнув зубами.

— Едварде, не…

Він поклав пальці мені на губи.

— Не переживай, Белло, кохана. Я не забув про решту твоїх вимог.

Перш ніж я встигла зрозуміти, що саме він має на увазі і що саме він збирається робити, його руки вже заплутались у моєму волоссі, а губи почали рухатись м’яко, але дуже настирливо.

Часу на роздуми не було. Якщо я так довго цього чекала, навіщо мені тепер було зупиняти Едварда? Я вже не могла контролювати своє часте-часте дихання. Мої руки шукали Едварда, я притискалась до нього дедалі міцніше, наші губи ніби склеїлись, відповідаючи на всі невимовлені питання одне до одного.

Я намагалась отямитись і знайти можливість і сили заговорити.

Він обережно перекотився, втискуючи мене в прохолодну траву.

«Ах, байдуже!» — торжествувала моя менш благородна половина. Голова була сповнена Едвардового солодкого дихання.

«Ні, ні, ні!» — сперечалась друга половина з першою. Я хитнула головою, і його вуста перемістились на мою шию, дозволяючи мені дихнути.

— Едварде, зупинись. Почекай, — мій голос був таким самим слабким, як і моя воля.

— Чому? — прошепотів він у ямку, з якої починалось моє горло.

Я зусиллям волі спробувала надати своєму голосу рішучості.

— Я не хочу, щоб це