Не мій мільйонер - Ірина Романовська

Аня.

Поспішно прощаюся з Ігорем, біжу в готель, мчу по сходах на четвертий поверх у свій номер. Але не встигаю зачинити за собою двері, як слідом забігає Настя.

- Ну нарешті. Де ти була, Аню? Чому телефон у недосяжності? Мені вже твоя мама дзвонила, питала: «Де ти пропадаєш?». Ніч на дворі, а тебе нема. Довелося казати, що ти спиш, втомилася після катання. – тараторить Настуня, поки я стягую з себе куртку та шапку.

– Я нічого не чула. - Знаходжу телефон у кишені, він вимкнений. - Хм. Дивно. Може розрядився?

Йду та ставлю його заряджатися.

- То де ти була, подруго? – не вгамовується Настя.

- У лікарні. - Майже не брешу я.

- Ага, у лікарні. До восьмої вечора. Ань, я що дурна чи що? Ти ж з Ігорем була, так? – подруга дивиться з прижмуром. - Ань, ти хоч дурниць не наробила?

Я сідаю на ліжко, починаю розповідати все:

– Ми цілувалися з Ігорем стоячи на підвісному мосту. Він повіз мене за місто покататися після відвідин клініки. Ми їхали, балакали про всіляке, сміялися. Потім Ігор привіз мене на цей чортовий міст. Там було так гарно. Сніг навколо, ліхтарі горять, зоряне небо. Одна романтика. От ми і почали цілуватися.

Від образи та злості стискаю руками подушку та відчуваю, як сльози починають щипати мені очі.

- А потім йому зателефонувала «Світланка».

- Ти подивитися на нього! - Подруга сідає поруч, неспішно гладить мене по спині. - Тихіше, Ань, тихіше.

- Він каже, що то сестра. Але я не розумію, чому тоді не відповів? Я вже розмріялася, що він.. і.. я... Що ми... ми подобаємось одне одному. - З рота виходить потік слів майже не зв'язних між собою, а по щоках біжать сльози. - Не знаю чому, але я сумніваюся, Насте. Мені тепер здається, що в нього, таких, як я, ціла купа в кожному місті.

- Тихіше, моє сонце, тихіше, моя гарна. – Подруга намагається заспокоїти мене. - Цілуватися - це ще не кінець світу. От якби ви переспали і ти залетіла, тоді так, тоді  можливо була б біда. А так. Ну поцілувалася ти з красунчиком, і що? Чого собі докоряєш? Якщо має дівчину, то це він - зрадник, а не ти. Ти – вільна дівчина.

Настя ще довго намагалася мені втлумачити, що проблема яку я собі надумала, то взагалі дрібниця. І плакати не варто. Особливо, якщо він виявиться стовідсотковим бабієм. Нехай сам плаче, якщо втратив таку гарну дівчину заради одноразових зв'язків.

- Настя, але я хотіла переспати з ним. Дуже хотіла. І якби не цей дзвінок... - мої сльози біжать по щоках ще сильніше.

- Слухай, я, звісно, Ігоря не виправдовую. Але може ця Світланка – справді його сестра? І ти даремно тут себе накручуєш?

- Я дурепа, Насть?

- Ні, ти не дурепа. Ти просто вперше закохалася. - Усміхаючись, обіймає мене міцніше Настя.

- Дякую тобі. - шморгаю носом заспокоюючись. 

Промовила усе і ніби стало легше. Може я справді себе дарма накрутила?

– Давай більше не будемо про нього, гаразд? – прошу подругу.

- Добре, мала. До речі, як рука? Що лікар сказав?

- Розтяг. Мазі, пов'язка і не навантажувати руку деякий час. Тож наші спільні лижні катання скасовуються.

- Отакої! – засмучено змахує руками Настя.

- Я тебе чекатиму унизу, на фініші на місцях для глядачів. Або у кафе за столиком. – витираю долонями останні сльози, - Усе. Досить про мене. Давай поговоримо вже про тебе. Як пройшло побачення з Матвієм?

- Ой, та яке це побачення. Уявляєш, він запросив мене покататися на плюшці з гірки разом із купою діточок, яку він веде у спортивній школі. Матвій там іноді допомагає, у вільний від роботи час.

- Ти й діти поряд? Як ти це пережила?

- Насправді мені навіть сподобалося. Було весело. Особливо коли малеча підтримала мене, і ми всі разом закидали Матвія сніжками.

- Ну ти даєш. Я тебе практично не впізнаю. Чи не закохалася ти часом, подруго? - Нахиляю голову вліво, примружую одне око і «сканую» любу дівчину.

- Закохалася – точно ні. Але він мені насправді подобається. Дам йому ще один шанс, якщо наступне побачення пройде у цікавішому місці і без натовпу дітей, то ми обов’язково продовжимо наші відносини.

Ми проговорили з Настею ще кілька годин. Позіхаючи, ближче до півночі подруга все ж таки пішла спати до себе в номер.

Пригадую, що треба було передзвонити мамі, але вже пізно. Вранці наберу її.

Думки про Ігоря, що з'являються в голові, відштовхую подалі. Не хочу про нього думати, бо знову розплачуся. Вірно Настя каже, що «поцілунок то, ще не кінець світу». Головне, що до більшого в нас не дійшло.

З цими міркуваннями в голові я, торкаючись головою подушки, миттєво провалююсь у сновидіння.

***
- Так, мамусю, вчора заснула раненько. Втомилася кататися. Точніше падати втомилася. Не виходить у мене ніяк потоваришувати з лижами. - Заплющую очі і знову не кажу мамі про травму.