Не мій мільйонер - Ірина Романовська

Це для її ж спокою. 

Я добре знаю мамин характер. Розкажи я їй, що пошкодила руку, вона найближчим поїздом примчиться до мене з величезною сумкою ліків, мазей та настоянок. А так хоч спокійно спить та про моє здоров'я не переживає.

- Обов'язково! Зараз відправлю тобі кілька фотографій. Вчора в такому гарному місці гуляла біля гірської річки. Це треба було бачити.

- Ти тепло одягнена була, не змерзла?

- Так, мамо. Шапка, шарф, рукавички - все було на мені. І куртка була застебнута. Не хвилюйся, мамусю. Гаразд, я побігла на сніданок, бо Настя мене напевно вже зачекалася. Цілую. Люблю вас. Татові привіт. – поспіхом завершую розмову з мамою. 

Не люблю брехати батькам.

Відправляю пару фотографій з учорашнього мосту батькам. Нехай хоч вони з татом насолодяться гарним краєвидом. 

Найприкріше, що я весь вечір чекала повідомлення від Ігоря. Чи хоча б дзвінка.

Наступного дня, як тільки прокинулася, я спочатку потягнулася до мобільного телефону, щоб перевірити пропущені. Але Ігор так і не зателефонував. Та навіть нічого не написав.

***

Декілька днів поспіль ми з Настею з самого ранку відвідували усі можливі екскурсії. Їздили дивитися на місцеві визначні пам'ятки.

Так першого дня ми були у невеликому селі, яке розташоване в ущелині між двома гірськими полонинами. Купалися в так званих чанах. Це великі металеві казани, в які набирається мінеральна вода та підігрівається. Родзинкою екскурсії стало те, що купання відбувається просто неба. Січень, мороз мінус п'ятнадцять та навкруги повно снігу. Перепад температур діє так підбадьорливо, кажу я вам.

Ще відвідали середньовічний замок, яким, як розповідав нам гід, щоночі блукає привид дівчини. Як свідчить місцева легенда, це була дочка відомого графа. Дівчина випадково зустріла ворожого воїна і між ними спалахнуло кохання. Дівчина розповідала хлопцеві про всі таємниці замку. Батько дізнався про це і вбив воїна, а доньку замурував у стінах замку. І тепер до світанку вона блукає по підземеллю будівлі та шукає зустрічі зі своїм коханим. Ми з Настею вийшли із замку заливаючись сльозами. Так гірко за дівчину стало.

Благо після замку на нас чекала сироварня та винна дегустація. Змогли трохи розвіятися. Через травму та прийом ліків, мені дістався тільки сир. Вино дегустувала Настя за нас двох. Да так захопилася, що до автобусу довелося вести її, підтримуючи за талію, щоб не впала.

Усі ці розваги організувала моя Настя. Подруга хотіла хоч якось мене відволікти від думок про Ігоря. З того самого вечора біля мосту, він не з'являвся і не давав про себе знати. 

Пішов вже четвертий день. Я почала звикати до думки, все це було моєю бурхливою уявою.

Чергового ранку я не витримала та відправила Настю до Матвія на побачення. Я ж бачила, що вона хоче піти з ним. А натомість вона стирчала весь час зі мною, аби я не сумувала.

Не хочу, щоб через мене зіпсувався відпочинок ще й у подруги.

Поки Насті немає, вирішую самостійно прогулятись біля нашого готелю. Потрібно місцевих гостинців купити для батьків та бабусі. Але не встигла я пройти й кількох метрів, як біля мене зупиняється великий позашляховик. Як тільки вікно зі сторони водія опустилося донизу, за кермом автомобіля я побачила Ігоря.

- Привіт, Аню. Плигай в машину, покатаємося з тобою. – у своїй нахабній манері каже він до мене.

Мої брови повзуть на лоб від його зухвальства.

- Навіщо?

- Поговорити треба. Про те, що сталося між нами.

- А чи варто? – все ще не розумію, навіщо він під’їхав.

- Якби не було варто, мене б тут не було.

Я стою і гадаю, що ж мені робити. Вірніше за все було б послати його як умова далі зі своїм «покатаємося» та жити далі. Але моя цікавість мене ж загризе потім. Я дуже хочу знати де весь цей час був Ігор і чому не з'являвся.

– З тобою я нікуди не поїду. Але ми можемо поговорити у кафе. Я як раз збиралася пообідати, - намагаюся тримати себе в руках і не показувати, що всі дні чекала на його появу.

- Показуй дорогу, мала! – знову усміхається він, чим злить мене ще більше.

– Я ще не обрала. – знизую плечима.

- Тут на сусідній вулиці є хороший ресторан з європейськими стравами. Якщо бажаєш, можемо там пообідати?

- Гаразд. Нехай там.

***

- Ти щось взагалі замовлятимеш? – цікавиться Ігор.

Я мовчу вже двадцять хвилин, розглядаючи меню. По-перше - я сильно хвилююся, по-друге - злюсь, по-третє - ну тут і ціни. 

Скільки вони просять за тарілку супу? Зовсім з глузду з'їхали.

Мабуть, мій вираз обличчя каже сам за себе, бо Ігор додає:

- Я запросив тебе сюди, тому мені й платити, Аню. Не варто так кривитися, зморшки з'являться.

Ігор ще й жартує! Ну що він за людина? Я хочу крізь землю провалитися. Мені тут незручно: дорогий ресторан, невідомі мені страви. Ще й він не зводить з мене свого грайливого погляду.