Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Мій настрій знаходиться на дні морському. Навіть нема бажання кудись збиратися та йти.

І думка про Романа якось не гріє. У голові лише сидить гризня батьків.

Зуміли вони ж у перший вечір "поцапатися"… А все через мене. Мабуть, якби не думала їхати до клубу, то нічого б подібного не було. Мирно б повечеряли, а тут… Ну просто на рівному місці. Навіть коментувати важко.

Але може годі носити рожеві окуляри? М?

Коли у них були чудові стосунки?

Та майже ніколи… Тільки, либонь, коли я зовсім малою була, то щось між ними було схоже на гармонію, а там якось в один момент усе стало погано.

І після одного дивного випадку…

Я слабко, але пам'ятаю його. Зайшла до їхньої спальні, а там тато збирав валізи, і мама сиділа на ліжку зліша за самого  сатану та накричала на мене за те, що я зайшла без стуку.

Тато після того сказав, що мама була недобра через відрядження, і саме для нього він збирав речі.

Брехня. Зухвала брехня.

Зараз лежу на ліжку та чітко це тямлю. Велика, гігантська, мов наша галактика, брехня!

Я не знаю за кого вийду заміж. За мажора на Maybach, а може за простого хлопця, який катається на роботу на метро чи на електросамокаті, але ніколи подібних стосунків не допущу у своїй сім'ї.

Не хочу, щоб мої діти відчували себе як я… А як я відчуваю себе?

Зараз не дуже добре - погано.

Немов я винна у всіх їхніх скандалах.

І не було у них ніколи того кохання, про яке мама лепетала, а одружилися, бо, либонь,  тест дві смушки показав… Адже я народилася менше, аніж за дев'ять місяців після їхнього весілля. Як то кажуть «по зальоту».

Ось тепер відчуваю себе… Виходить я їм життя зіпсувала? Змусила бути разом та терпіти одне одного?

Думки перериває стукіт у двері. Я підіймаюся з ліжка, сідаю на його край та кажу:

- Заходьте.

До кімнати проникає тато, який повідомляє:

- Там уже твоя подруга приїхала. Чекає на тебе у вітальні.

- Угу, - хитаю головою.

- Ти, бачу, не зібрана, - продовжує. - Невже не підеш до клубу?

- Нема бажання, - зізнаюся. - Краще книжку почитаю. Із цього буде більше користі.

- Може і буде, але гуляй поки молода… Ти через нас засмучена?

Ніяк не реагую. Лише кидаю на тата короткий погляд, який має все йому пояснити.

- Не звертай на нас уваги, -  розуміє він. - Тут посварилися, а там помирилися. Нічого страшного. Не забивай собі голову непотрібними речами. Діти не мають думати про стосунки батьків, а тим паче сидіти та киснути через це. Ми собі розберемося, а ти краще бігом ладься та йди розвійся.

Розвіятися… А де бажання взяти?

Знову згадати про Романа? Його блакитні очі? Та свої вимрійки?

Якось зараз не до них. Хоча якщо я  скажу Галі, що нікуди не піду, то вона мене за волосся потягне до клубу зі словами, що я невдячна сучка.

А якщо навіть я забарикадуюся у ванній кімнаті, та вона не витягне до клубу, то найближчі десять років згадуватиме мені це за кожної зручної можливості.

Ехх… Ну добре.

- Напевно, ти маєш рацію, - відповідаю йому.

- Чудово, - усміхається тато. - Я скажу, що ти через десять хвилин вийдеш.

- Угу.

Тато покидає мою кімнату, а я встаю та підходжу до шафи. У мене немає часу переодягнутися. А може і не варто?

Одягнута я непогано. У сіру сорочку та джинси. Не клубний стиль, але так також пропустять.

Тільки макіяж треба свіжий, а тому бігом заходжу до ванної кімнати. Вмиваю обличчя, яке обережно витираю рушником та зволожую кремом. У кімнаті зі сумочки дістаю туш, якою підводжу очі, а прозорим гелем вкладаю брови.

Макіяж готовий. Можна бігти до Галі, яка либонь уже зачекалася на мене.