Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Допиваю каву під щебетання Галі, яка вже про наше весілля говорить, де вона моя дружка. Уже навіть уявляє, який мені краще обрати фасон сукні, та бачить мою постать у пишному вбрані з довгим шлейфом. І це протилежність моєму смаку. Мені до вподоби щось просте та коротке.

А щодо марень Галі… Вона обожнює заглядати далеко в майбутнє. І не тільки мріями, а до ворожок регулярно ходити, щоб ті, зазираючи у свої таємничі кришталеві кулі та дивлячись на химерні карти, розповідали, що цікавого її чекає.

Я вкрай скептично до такого ставлюся… І не вірю, що якісь карти чи незрозумілі фігури з кавової гущі можуть віщати про ймовірне майбутнє. Навіть якщо щось сходиться - цілковитий збіг.

Головне цього Галі не говорити, бо вона зараз цілу лекцію мені прочитає, що я не маю рацію, та наведе віз та маленьку тачку прикладів, де подібні гадання збувалися і це ніякий не збіг, а правда. Цілковита правда. Чиста!

Гадаю, що краще не знати своє майбутнє, бо якщо воно не буде світле, то це може сильно гнітити. А якщо радісне -  відіб'є у людини бажання жити у цю секунду, а змусить чекати того щасливого періоду.

Тому навіть якби була реальна можливість зазирнути у майбутнє… То ніколи цього не стала б робити. Навіть краєчком ока. Не хочу та крапка.

А якби мова зайшла за Романа?

Задумуюся…

Ні.

Хай це буде для мене краще таємницею.

Приїжджаю додому біля четвертої години. Коли заходжу до вітальні, то одразу в ніс лупить дуже солодкий запах випічки. Одразу хапливо біжу на кухню.

Тут же ловлю люту ностальгію. Цей запах мені знайомий - кекси з родзинками. Пам'ятаю, як малою сиділа у своїй кімнаті, робила уроки, а коли чула цей запах - моментально летіла на кухню. Це був знак, що там є щось дуже смачненьке.

Одного разу так бігла, що навіть зі сходів полетіла та лоба побила. І добряче тоді влупилася об твердий паркет. Довелося їхати в лікарню, де медики зашили мені ту «красу». На щастя, шраму не залишилося, а тільки у пам’яті осіли спогади про цей випадок та вереск мами, що я під ноги не дивлюся.

Я вже на кухні та без жодних травм. Тут витає ще п'янкіший та солодший аромат випічки. Мммм…

- Я вже слинкою давлюся, - кажу до Ліди, яка заливає у силіконові форми тісто. - Треба ставити негайно чайник та пити чай з цими смаколиками.

- О, Насте, ти вже є, - радісно відповідає та обертається. Вона обдає мене милою усмішкою та ставить пектися наступну партію кексів. А після цього наливає у чайник води. За мить він на плиті, та його гріють блакитні язички.

Я ж не втрачаю часу та схоплюю кексик, який має вигляд ведмедика. Він гарячий – обпікає пальці, але це мене не зупиняє. Кусаю та… Він дуже смачний. Ще відчувається запах ванілі.

Ніде я не їла такі смачні кекси. Навіть у дорогих ресторанах чи крафтових пекарнях. Тільки Ліда їх уміє так смачно пекти.

- Вони ще гарячі, - мовить до мене ця далеко вже немолода жінка. Я не знаю скільки років Ліді, але вона ще мого батька пам'ятає немовлям.

- Але дуже смачні, - нечітко відповідаю, адже жую. - Я за ними дуже скучила. Лідо, напишете мені рецепт? Може я колись також подібні спечу.

- Добре, обов'язково.

- Дякую, - беру наступний кекс із широкої та великої тарілки. - А мама де?

- Єва Вікторівна п'є лате у саду, - відповідає Ліда, закочуючи очі.

А це знак, що моя мама встигла нагримати на хатню робітницю, яка  несильно любить її. Ставиться, звісно, з повагою, але…

Уся біда в тому, що у моєї мами дуже складний характер, а також вона сильно доскіплива. І через це вся прислуга в будинку не раз говорила та говорить про неї погані речі. Також і тато далеко не цукор, але я жодного разу не чула, щоб про нього лепетали погане.

- Насте, не їж солодке, - лунає голос мами за спиною. - Ти хочеш, аби тебе прищами скидало? Чи зайвий кілограм набрати?

- Я небагато, - виправдовуюся.

- Уранці можна дозволити трішки подібного, - зауважує, невдоволено дивлячись на тарелю з випічкою. - Лідо, запам'ятайте - молоко лише безлактозне купуйте, - переводить на неї очі. - Звичайне некорисне та для шкіри погане.

- Добре, Єво Вікторівно, - усміхається їй, а моя мама огортає її зверхнім  позирком, ставить червону чашку на стіл і виходить із кухні.

Ліда насуплюється та відвертається, а мої очі падають на вікно, а точніше на те, що за ним відбувається. Бачу, як на подвір'я повільно заїжджає чорне авто - це тато.