Адлер. Кохати, щоб вижити - Катерина Мединська

Тіна лежала в ліжку, намагаючись прогнати тривогу, невдоволено спостерігаючи за Еріком. Він розмовляв із лікарем. Вона не чула їхньої розмови, але обличчя Адлера було заклопотаним і суворим. Після того, як лікар пішов, Ерік теж вийшов із кімнати, і Тіна полегшено зітхнула, вирішивши, що її залишили одну. Але натомість Адлер покликав медсестру, яка поставила їй крапельницю.

– Невже це справді необхідно? – Запитала Тіна, дивлячись на свою ліву руку, а потім на крапельницю.

– Ти зомліла. Я хвилююся за твоє здоров'я.

– Якщо ти дійсно хвилюєшся про моє здоров'я, то будь ласка, дай мені спокій і назавжди зникни з мого життя.

– Ну, це навряд, мила, – Ерік невдоволено скривився. – Ти моя дружина, носиш мою дитину. Адже чула слова Олександра: «Сім'я для Адлерів понад усе».

– Яка мені справа до ваших сімейних традицій, – вона зневажливо знизала плечима. – Я почекаю, поки тобі набридне розігрувати із себе «палкого закоханого». За першої ж нагоди я втечу від тебе на край світу.

Ерік підійшов до неї, зовсім не відчуваючи роздратування чи невдоволення. Все, чого він хотів, – обійняти її і поцілунками стерти з лиця похмурість. Але він знав, що не зможе зупинитись, і тому стримався.

Натомість він ласкаво подивився на дружину.

– Ти можеш скільки завгодно бурчати, але відтепер я завжди буду поруч, – немов між іншим повідомив Ерік.

– Сподіваюся, ти жартуєш, – тихо пробурмотіла Тіна, спостерігаючи, як він сідає в крісло навпроти ліжка, в якому вона лежала.

Адлер сидів, недбало розвалившись, витягнувши довгі ноги вперед. Весь його вигляд демонстрував незвичайну красу, тілесну фортецю, природну міць самця у розквіті сил. Його світле волосся було пострижене в нову стильну зачіску. Тепер від того Еріка Адлера, простого студента, якого вона зустріла кілька місяців тому, не лишилося й сліду. У їх першу зустріч його волосся було коротко острижене, як у солдата, а одяг на ньому був найпростіший – джинси і картата сорочка. Тіна здивувалася сама собі, проте навіть тоді Адлер поводився підозріло, слід було придивитися до нього уважніше, перш ніж починати з ним знайомитись. Адже єдине, що його видавало, це поведінка з оточуючими його людьми – зарозуміла, інколи зневажлива.

Суперечливі переживання долали Тіну. Вона щиро каялася через свій необачний вчинок. Уся її душа бунтувала. Очі бачили неймовірно гарного чоловіка – високого, кароокого, в дорогому стильному одязі. Чоловіка, від якого неможливо відвести погляд. Дуже привабливий, чарівний. Її непереборно тягнуло до нього, вабило проти волі. Розум уперто нагадував їй про реальність. Для неї він чужа людина. Його слід побоюватися, бо він безжальний, а мотиви та цілі його вчинків незбагненні.

Ерік помітив її насторожений погляд: безперечно, вона чекала від нього якоїсь підступності і старанно уникала розмов на серйозні теми.

– Якийсь час ми погостюємо в будинку моєї матері, після чого переїдемо в особняк Адлерів, –порушив тишу спокійний голос Еріка.

Тіна підібгала губи, насилу стримуючись, щоб не сказати грубість.

– Тебе щось не влаштовує?

Дівчина повільно підвела очі на Еріка і натрапила на його уважний погляд. Вона глузливо пирхнула.

– Ні, що ти, я така щаслива бути твоєю дружиною, – кинула вона і почала цитувати рядки роману Гюго, що спливли в пам'яті. – Ти мій благородний, прекрасний лицар, мій чоловік! Я із задоволенням буду твоєю коханкою, іграшкою, забавою, усім, чим ти забажаєш. Адже я для того й створена. Нехай я зганьблена, заплямована, принижена – що мені до цього? Зате я кохана! Горда і найщасливіша з жінок!

– Ця вишукана відсеб'ятина гідна оплесків. Відверто кажучи, я вважаю, що кохання – вельми абсурдне почуття. Найпарадоксальніший феномен людського життя. Дурниця!

Ерік згадав Лору. Згадав, як сильно та пристрасно любив її. Це кохання спалило його душу, роздерло серце. Лора вбила себе та його одним пострілом. Він більше не хотів нікого кохати. Не міг!

– Адлер, навіщо тобі я? – сумно гладячи на нього, запитала Тіна.

Схиливши голову набік, він вкотре замислився над цим простим питанням. Адлер добре пам'ятав те почуття, яке відчував до Лори: окриляюче, якийсь заборонений наркотик, що приносить невідому насолоду, легкість, ейфорію та щастя. Він ніби був під дією кокаїну, не міг контролювати себе. Був залежний від посмішки, погляду, голосу Лори. Жадав нових зустрічей, горів нав'язливою ідеєю підкорити її серце. Був готовий заради неї буквально на все.

Ерік похитав головою, проганяючи ману. Ні, Тіну він не любить. До неї він не відчуває нічого, що хоч віддалено нагадує ніжне почуття. Тільки напружене бажання володіти нею як дуже дорогою річчю: унікальною, забороненою, якою хотілося нескінченно милуватися і захоплюватися, сховавши від сторонніх очей. При цьому він відчував неможливий пристрасний потяг, справжню спрагу.

– Просто я хочу, щоб ти належала лише мені. Я вже казав тобі про це, – нагадав їй Ерік.

– Я ж річ! На тебе навіть злитися марно, – раптом зрозуміла Тіна. – Такий впертий, як осел! А якщо дитина, яку я ношу, не твоя, а Маркуса? Що тоді? Твоя витівка з шлюбом абсурдна до неподобства і позбавлена ​​будь-якої логіки. Ти не можеш змусити мене бути твоєю дружиною, – рішуче заперечила Тіна.