Фантомна довіра - Лана Вернік

— Ні.

ВІн зітхнув. Їхати по соуси зараз зовсім не хотілось, тому довелося вечеряти тим, що дали.

Після вечері запитав, чи не проти Лора прогулятись узбережжям? Звісно, вона була згодна — чекала його весь день і дуже скучила. Степан переодягнувся, скинув камуфляж і кобуру, змінив футболку і одягнув шорти.

Вони мовчки брели берегом, обійнявшись. Дорогою зустріли кілька пар. Вдалині відпочивала шумна компанія, але це розважався хтось з жителів масиву, чужих тут бути не могло, бо місцевість відгороджена і охороняється.

Біля однієї з сусідніх дач лежали викладені півколом великі кам’яні брили і вони присіли на них. Степан обійняв Ларису, сівши трохи вище і “огородивши” її ногами. Вона сперлася спиною об його груди і поклала руки на його коліна, такий собі “живий трон”. Він мовчки дивився на хвилі. В його голові складались алгоритми наступних кроків, хоча мозок все ж потроху починав відволікатися, перемикаючись на дівчину. Присутність Лори розслабляла його і спрямовувала думки у інше русло. А ще йому подобалося, що вона не “виносила” йому мозок питаннями — це було ДУЖЕ добре. Лора просто сиділа в його обіймах і, так само як і він, дивилася на хвилі.

Лариса прожила трохи напружений день і тепер, коли Степан приїхав — вона заспокоїлася та просто насолоджувалася його присутністю. Хотілося дізнатись як минув день у нього, але пам'ятаючи, яким надутим він приїхав, здогадувалася, що не все гладко — питань не ставила.   

— Як минув сьогодні твій перший день на новому місці? — запитав Степан, порушивши тишу.

— Як у тумані…

— Чому в тумані?

— Ну… Тут все незнайоме і незвичне, а я ж важко приживаюся на нових місцях... Тетяна тягнула мене то на пляж, то пройтися по масиву… мені нічого не хотілося і вона пішла дошкуляти Марині. А після обіду… ну… вона знову потягла мене на пляж, там були якісь хлопці на водяних мотоциклах, мої ровесники, кликали кататися з ними… З’явилися просто нізвідки. Такі нахабні… Налякали.

Степан насупився. Лора, навіть зараз, розповідаючи йому про цю подію вся напружилася, було помітне її хвилювання і пережитий страх. Знаючи, яка публіка живе тут — хлопці могли бути синочками високих посадовців. Навряд чи сюди могли потрапили якісь зайди...

— Вони кружляли біля нас і я почала збиратися піти з пляжу, хотіла повернутись у дім, а Тетяна… — Лора усміхнулася, — не знаю, де вона такого навчилася, така посміхається до них і каже: “Хлопці, не витрачайте час і сили, ви — не наш формат. Катайте звідси. Шукайте лохушок деінде”.

— Поїхали?

— Не одразу. Ще трохи красувалися, під’їжджали ду-у-уже близько до берега, на мілину. Бурчали, що вони просто хотіли нас розважити. “Такі гарні дівчата — і самі”, “ваш останній шанс передумати”, — Лора знизала плечами, — Таня відповіла, що ми переживемо такий втрачений шанс, і вони поїхали… Я більше у воду не пішла, сіла під навіс, а Таня лишилася біля берега у воді і обгоріла… Ті хлопці ще пару разів проїжджали вдалині, але не наближалися.

Степан торкнувся губами її скроні. Звісно, що дівчата не могли лишитися непоміченими. Місцеві мажори будуть тепер проявляти до них підвищену увагу… а в нього порт… залізниця… і ніяк не можна полишити… Він озирнувся на шумну компанію — була висока ймовірність того, що ті хлопці зараз розважаються саме там.

— Завтра зранку я знову їду до порту, — сказав він згодом. — Сподіваюся, що повернуся раніше, ніж сьогодні. Намагатимуся встигнути на обід. І якщо хочеш, можна буде взяти човен чи гідроцикл і покататися.

— Я?.. Тетяна дуже хотіла.

— От завтра і покатаємося. 

— Не знаю... Я не зможу, мабуть. Мені сьогодні навіть дивитися на них було страшно… 

— Зможеш. Я буду з тобою, Наядо, — він поцілував її у скроню, — сама ти не будеш, я тебе не відпущу. Без досвіду це може бути небезпечно.

— Добре, — Лора усміхнулась і притулилася до нього.

— А як у тебе минув день, все добре? — Лора обернулась і зустріла його задумливий погляд.

— Все не зовсім так, як мені хотілося б, але я намагатимуся не затягувати вирішення питань, бо ризикую повернутись — і не застати тебе. Місцеві жевжики вас з Тетяною вже помітили, ще викрадуть, поки я бігаю по порту.

— Ні, — вона усміхнулась і знову притулилася головою до його грудей, — не викрадуть…

Вони посиділи мовчки і Степан вирішив заговорити про зустріч зі своїми друзями.

— Я сьогодні обідав з Вадимом. Таїса обурюється, що на початку місяця ми не заїхали до них. Пропонує зібратися на шашлик. Як тобі пропозиція?

— Вони — твої друзі… Ти можеш з ними бачитися.

— Так, вони саме МОЇ друзі. У вас з Таїсою відносини не дуже і я б не хотів, щоб вона тебе засмучувала. З Вадимом я і так буду бачитися часто, у нас зараз спільні інтереси — і між нами не буде браку спілкування.Тому, якщо ти не хочеш цієї зустрічі — її не буде.

Лариса випрямилась і розвернулася до Степана.

— Але ж ви знаєте одне одного вже тривалий час і, як я розумію, раніше тісно спілкувалися. Ви знаєте одне одного давно, а я… я з’явилася лише в червні.

— Лоро, яка різниця давно чи недавно? З тобою я знайомий вісім років — це довше ніж з Вадимом і Таїсою, — він прибрав волосся з її обличчя, котре теплий вітерець розгойдував і закидав на очі.

— Але ми ніколи раніше з тобою не спілкувалися…

— Не спілкувались. Іноді я думаю, що якби я тоді не послухав Фурію — все могло б бути зовсім не так. Але те, як є зараз, мені дуже подобається, — він усміхнувся. Лариса потягнулася йому на зустріч і їхні губи зустрілися. Як є зараз… Вона думала про це багато разів. Що б сталося, якби тоді вони подружилися? Випускник і мала дівчинка. Чи було б між ними щось більше за приятельське спілкування? Сумнівалася.    

Степан щодня кудись їздив, повертався в обід, вони знаходили собі різні розваги на воді, або їхали розважатися кудись в інше місце. Часто вечеряли не вдома, кілька разів він відправляв їх з Мариною в першій половині дня на екскурсії чи по магазинах, знаходив час, щоб продовжити уроки водіння. У Лори вже дуже добре виходило керувати машиною і одного разу вона привела авто назад і завела у двір, а вийшовши з водійського місця дуже здивувала сестру. Степан хотів бути з нею більше, але не завжди мав час…