Фантомна довіра - Лана Вернік

Поділ міста, до якого він не хотів ніяким боком залучатися, почав впливати на справи — “перевірені люди” були ліквідовані (в прямому значенні цього слова) і на їхнє місце прийшли інші, котрі не розуміли з ЧИМ і КИМ мають справу. Послухавши вчора вночі Вадима, зрозумів причину нервів Фурії, хоча… з іншого боку… якщо кораблі і літаки зі смертоносним вантажем залишать країну зі значним запізненням — хіба ж це не добре? Можливо, це врятує чиєсь життя? Чому ж так переживають спецслужби, що збройні барони не можуть виконати свої поставки? Та хай би прогоріли на зірваних угодах, але запізнення чіпляє всіх… Залізниця привезла танки з Росії, вагони ще не розвантажили — простій, бо митниця вперлася. Не подобаються їм документи… Десь не співпадають дати, десь різна кількість… Зараз він їм надасть… повний пакет… понабирали “працівників” по об'явам.

Степан одягнув камуфляжні штани і чорну футболку, кобуру, куртку поверх, телефон — y кишені, документи — в машині. Зібрався йти, коли почув позаду сонний голос Лори.

— Ти так рано йдеш… — вона вийшла така гарна й мила у короткій нічній сорочці, котра сповзла з одного плеча...

— Раніше піду — раніше повернуся, — він обійняв її, борючись з наростаючим бажанням лишитися тут і нікуди не їхати, — йди ще поспи, мАла. Потім поснідаєш з сестрою і на море — пляж прямо перед будинком. Тільки далеко не запливайте, добре?

— Я без тебе далі берега не піду, — вона підняла до нього сонне усміхнене обличчя, — поцілуй мене і я піду спати далі.

Він торкнувся її губ своїми. Вишукана тортура. Цілувати її і йти геть, коли всередині все закипає. Ну чому зустрів її зараз?.. 

— Йди, не розвіюй сон, — Степан погладив її щоку і провів поглядом до дверей спальні. Важко зітхнув і пішов до машини.

Біля авто зустрів садівника, котрий саме прийшов “на робоче місце” — привітався і попросив зачинити за ним ворота.   

Обіцянка повернутися на вечерю була дуже оптимістичною. З самого ранку зустрівся з кількома потрібними людьми, від котрих тепер залежить швидкість переміщення вантажу з залізничних платформ на літаки. А ще — кораблі...

Наступна локація — залізнична станція “Одеса-Західна”. Реальна кількість ящиків на платформах не співпадає з цифрою зазначеною в паперах. Твою ж… Різниця у дві одиниці, виявлена пильним новим співробітником стала проблемою… “Укрспецекспорт”… понабирали “своїх”, що не можуть вірно надрукувати цифри!.. Пара емоційних дзвінків, до вечора обіцяли привезти всю документацію з ПРАВИЛЬНИМИ цифрами. Домовився. Зроблять вигляд, що все так і було з самого початку. 

Ще кілька чиновників потрібно відвідати після обіду...Порт. У першій половині дня все було не так погано, як видавалося з самого початку. З новими людьми налагодити контакт було можливо, незалежно від того, під ким вони “ходять”, один, правда, набивав собі ціну, обіцявши “подумати до завтра”, але по очах Степан бачив, що цей “жук” точно розуміє з ким має справу і перспективи плідної співпраці усвідомлює у повній мірі.

Обідав він з Вадимом, поруч з портом, і друг передав йому обурення Таїси, що він, будучи у перших числах липня в місті — не зустрівся з ними, а також озвучив ідею Таїси на вихідних зустрітись і посмажити шашлика. Степан не заперечував, теоретично можна. Але не на цих, бо хоче їх провести з Лорою. Вадим посміхнувся — невже все так серйозно? Не знає. Але до Лариси тягне, як магнітом… Весь вільний час хоче бути з нею. І ще сказав, що не знає, як сприйме Лора цей візит, бо дівчата між собою не знайшли спільної мови… Потрібно говорити з Ларисою, тому поки що згоди не дає.

Повернувся близько дев’ятої, втомлений і трохи сердитий — після обіду двоє з тих, хто обіцяв йому зустріч — кудись поїхали і він марно до них їздив. Був певен, що “поїхали отримати вказівки”, про його візит до Одеси вже всі знали.

Дівчата його чекали, не вечеряли. Лиш заїхав у двір — вони вийшли до нього з альтанки. Лора привіталась і пригорнулася, нічого не запитуючи. Тетяна нила, що обгоріли плечі на сонці — знає, що сама винна, бо не послухала сестру, коли та заганяла її у тінь. Тепер болить. Марина намастила її якоюсь маззю і Тетяна ходила, намагаючись ні до чого і ні до кого не торкатись, жалібно стогнучи.

— Що на вечерю? — поцікавився Степан.

— Я не знаю. Марина не пускає нас на кухню, каже, що ми маємо відпочивати, а про решту вона подбає сама, — Лариса знизала плечами.

— На обід були котлети на парі, з рисом і огірками, — сказала Тетяна закочуючи очі, — тітка Марина все готує на парі…

— На парі? — здивувався Степан, — в когось з нас є проблеми зі шлунком?

— Ні, — Лора похитала головою.

— Жодних. Мій шлунок переварить, що завгодно, — сказала Тетяна, заходячи на терасу, — навіть цвяхи!

Степану не дуже сподобалась їжа, котру поставила Марина перед ним на тарілці — філе курки і овочі. Все на пару.

— А чому на парі? — запитав він, насуплено оглядаючи страву.

— Це — здорова їжа, — усміхнулася Марина, темноволоса жінка років так близько сорока п’яти.

— Здорова, — він поколупав виделкою вміст тарілки підозріло його розглядаючи, — Мабуть, треба додати її у список після комах.

— Пробачте, що? — перепитала Марина. Лариса посміхнулася: а казав, що не перебірливий...

— Можна щось не таке “здорове” готувати надалі? Боюся переоздоровитися. Куди його потім дівати, те здоров'я?

— Я готова змінити страви, якщо ви скажете, які потрібні. Кіра Дмитрівна не лишала вказівок про зміну меню… 

— А Кіра Дмитрівна їсть лише здорову їжу? — уточнив він у Марини.

— Звичайно. Після того, як вашій тітці діагностували гастрит — лише дієта №5.

— Але ні в кого з нас такого діагнозу немає, тому давайте надалі без оцих всіх дієтичних витребеньок. З усього, що готується на парі, можна залишити лише манти, їх я згоден їсти, хоч щодня, — Степан скривився, знову поглянувши на тарілку, — а кетчуп чи гірчиця є?