Чотири сезони - Стівен Кінг
— А я тебе знаю. Ти Денні Лачанса брат. Ге? — Зубочистка помандрувала з одного боку рота в інший, наче на кулькопідчіпниках. Він простягнув руку, узяв за касовим апаратом пляшку крем-соди «С’ОК» та присмоктався до неї.
— Так, сер. Але Денні, він…
— Ага, я знаю. Сумно це, малий. У Біблії сказано: «Посеред життя спіткає нас смерть». Ти знав, що… Ух. У мене брат у Кореї загинув. А ти на Денні дуже схожий. Тобі казали? Ух. Викапаний він.
— Так, сер, іноді так кажуть, — понуро підтвердив я.
— Пригадую той рік, коли його визнали одним із найкращих гравців. Напівзахисником він грав, так, здається. Ух. А як він бігав! Господи Боже й Синку Ісусе! Та ти, мабуть, ще зовсім шкет був, не пам’ятаєш. — Він дивився кудись понад моєю головою, крізь москітні двері надвір, у розжарене спекотне повітря, неначе йому явилося прегарне видіння мого брата.
— Я пам’ятаю. Е-е, містере Дасет?
— Що, малий? — Очі в нього були затуманені від спогадів, зубочистка трохи тремтіла між губ.
— Ваш палець на вагах лежить.
— Що? — Він зачудовано подивився вниз, туди, де пучка пальця міцно натискала на білу емаль. Якби я не відсунувся від нього трохи, коли він почав базікати про Денніса, то його палець і досі б ховався за меленим м’ясом. — Ого, таки так. Ух. Та я оце про твого братика замислився, царство йому небесне. — І Джордж Дасет перехрестився. А коли зняв палець з ваг, то стрілка відскочила назад на шість унцій. Він ляпнув зверху ще трохи фаршу й загорнув його в білий папір.
— Отже, — процідив він крізь зубочистку. — Що в нас тут? Три фунти фаршу, це долар сорок чотири. Булки для гамбургерів — двадцять сім. Чотири води — сорок центів. Одна відкривачка — два пенси. Усього разом… — Він додав у стовпчик на пакеті, у який збирався покласти харчі. — Два двадцять дев’ять.
— Тринадцять, — виправив я.
Він поволі перевів погляд на мене і насупився.
— Га?
— Два тринадцять. Ви неправильно додали.
— Малий, а ти…
— Ви неправильно додали, — повторив я. — Спершу ви поклали палець на ваги, а тепер ще й за продукти зайве накинули. Містере Дасет, я думав до цього замовлення ще трохи тістечок «Хостес твінкіз» докупити, але передумав. — І я гордо вивалив йому два долари тринадцять центів дріб’язком на килимок із рекламою пива «Шліц».
Джордж вирячився на гроші й перевів погляд на мене. Спохмурнів він ще більше, зморшки на обличчі вже були такими глибокими, що більше скидалися на тріщини.
— Малий, ти хто такий? — конфіденційним тоном, що не віщував нічого доброго, тихо спитав він. — Розумака якийсь?
— Ні, сер. Але не думайте, що зможете мене нажучити й вам це зійде з рук. Що б сказала ваша мама, якби дізналася, що ви нажучуєте малих дітей?
Швидкими рухами здерев’янілих рук він повкидав наше добро в паперовий пакет. Пляшки з «колою» теленькнули одна об одну. Він грубо кинув мені пакет, не переймаючись тим, що я можу його впустити й потрощити напої. На червоній тупій смаглявій фізії застиг несхвальний вираз.
— Ну, все, малий. Забирай. І вимітайся з мого магазину. Ще раз тебе тут побачу — за шкірку візьму й викину, їй-бо. Ух. Розумака мені тут найшовся, курвий син малий.
— А я до вас більше не прийду. — Я покрокував до сітчастих дверей і штовхнув їх назовні. Гарячий полудень дрімотно просочився крізь отвір усередину, з його зелено-червоним звучанням, сповненим мовчазного світла. — І мої друзі теж. Їх у мене цілих п’ятдесят.
— А твій брат таким розумакою не був! — заволав Джордж Дасет.
— Іди ти в сраку! — закричав я йому й припустив дорогою, наче за мною чорти гналися.
Я почув, як грюкнули, наче постріл з пістолета, сітчасті двері, й услід мені понеслося бичаче ревіння:
— Гляди мені ще раз прийди — я тобі всю пику розмалюю, гівно ти мале!
Я біг, аж поки не опинився за першим пагорбом. Я боявся й тихо сміявся сам до себе, а серце в грудях вистукувало прискорений ритм. Я вповільнився до швидкої ходи, вряди-годи озираючись через плече, щоб точно знати, що він не женеться за мною на своєму драндулеті.
Але він не гнався, і досить-таки швидко я дістався звалищної брами. Запхав пакет за пазуху, переліз через ворота й по-мавпячому спустився з іншого боку. Я вже дійшов до половини території звалища, коли побачив дещо таке, що мені не сподобалось. За руберойдною хатиною стояв припаркований «б’юїк» Майла Пресмана, п’ятдесят шостого року з ілюмінаторами. Якщо Майло мене побачить, мені хана. Поки що ні його, ні сумнозвісного Звірюки ніде не було видно, але враз сітчастий паркан на задвірках звалища здався мені дуже далеким. Я пошкодував, що не обійшов з того боку, але вже надто заглибився в звалище, щоб повертати назад. Якби Майло вгледів, як я видряпуюсь на огорожу, то вдома мені б дісталося добряче, та це лякало мене менше, ніж команда «фас» від того-таки Майла.
У моїй голові заграла страшна скрипка. Я переставляв ноги, прибравши якомога невимушенішого вигляду, щоб здавалося, ніби я свій на цьому звалищі, із паперовим пакетом, що стирчить з-за пазухи, прямую до огорожі, яка відділяє гігантський смітник від залізничної колії.
До огорожі лишалося п’ятдесят футів, і я вже почав сподіватися, що все минеться, коли пролунав крик Майла.
— Гей! Гей, ти! Малий! Ану відійди від паркана! Геть ізтудова!
Найрозумнішим вчинком у тій ситуації було би просто погодитися з чуваком і повернути, але тієї миті я був такий накручений, що замість вчинити розумно просто з диким криком, збиваючи кедами куряву, помчав до огорожі. Верн, Тедді та Крис вийшли з чагарів на тому боці огорожі й з тривогою дивилися на мене крізь сітку.
— Ану вернися! — проревів Майло. — Вернися, бо заре собаку на тебе спущу, чорти б тебе взяли!
Ці слова чомусь не здалися
