Чотири сезони - Стівен Кінг

— Господи, западло, — сказав Верн, не повідомивши нам, утім, нічого нового. Чотири орли поряд називалися «місяцем» й означали величезне везіння. А чотири решки — «западло», тобто «дуже сильно не пощастить».

— Та до сраки це гівно собаче, — відмахнувся Крис. — Це нічо’ не значить. Ану ще раз.

— Ні, пацан, — серйозно промовив Верн. — Западло, це ж капець як погано. Пам’ятаєте, як Клінта Бракена та його пацанів розмазало на Сіроїз-гілі в Даремі? Біллі казав, вони кидали монети на те, кому по пиво бігти, і якраз перед тим, як сідали в тачку, випало западло. А тоді бац! Аварія, їх зминає в гівно. Мені це не подобається. Чесно.

— Ніхто не вірить у цю фігню про місяць і западло, — нетерпляче відмахнувся Тедді. — Верне, це ж дитячі казочки. Ти кидати будеш чи ні?

Верн підкинув монетку, але неохоче — це було дуже помітно. Цього разу в нього, Криса й Тедді випали решки. А в мене на п’ятицентовику був Томас Джеферсон. І зненацька мені стало страшно. Неначе тінь ворона промайнула перед внутрішнім сонцем. Їм знову випало западло, немов тупий фатум вдруге тицьнув у них перстом. І тут я згадав, як Крис розказував: «У руці лишається кілька волосин, а Тедді верещить і падає. Дивно, скажи?»

Три решки, один орел.

Та потім Тедді заквоктав своїм ненормальним сміхом, показував на мене пальцем, і передчуття минулося.

— Я чув, так тільки педики сміються. — І я показав йому середній палець.

— Ііііі-іііііі-іііі, Ґорді, — квоктав Тедді. — Іди по хавчик, гормофадит ти кінчений.

Не те щоб я сильно жалкував, що мушу йти. Я перепочив і був не проти прогулятися дорогою до «Флорида-маркету».

— Це твою маму так звуть, а мене її кличками не обзивай.

— Ііііі-ііі-ііііі, Лачанс, ти такий сраний засцянець.

— Ґорді, іди давай, — сказав Крис. — А ми біля колії підождем.

— Глядіть тільки без мене не йдіть, — застеріг я.

Верн розсміявся.

— Не взяти тебе з собою, Ґорді, — це як «Шліц» замість «Бадвайзера» брати.

— Ой, та заглухни.

— «Я не глухну, я росту, — заспівали вони хором, — а на тебе гляну — то блюю».

— А твоя мамка приходить і все підлизує, — відбрив я й попензлював звідти, дорогою показуючи їм понад плечем середнього пальця. Більше ніколи в житті в мене не було таких друзів, як тоді, у дванадцять років. Господи, а у вас були?

12

На колір і смак усі фломастери різні, як то кажуть. Але це нормально. Коли я скажу вам «літо», у вас у голові виникнуть свої власні образи, які будуть сильно відрізнятися від моїх. Нормально. Але для мене «літо» завжди означатиме бігти дорогою до «Флорида-маркету», у кишені дзеленчить дріб’язок, температурка весела — під дев’яносто, на ногах у мене — кеди. Це слово пробуджує в уяві залізничні рейки Південно-Західної залізниці штату Мен, що біжать під сонцем кудись ген-ген за обрій, відполіровані до такого сліпучо-білого блиску, що заплющуєш очі — й бачиш їх у темряві. Тільки вони вже не білі, а сині.

Але того літа з нами сталося набагато більше, ніж прогулянка через річку, аби повитріщатися на Рея Бравера (хоча це головна його принада, і вона нависає на тлі). «Флітвудзи» виводять «Прийди до мене ніжно», і Робін Люк співає «Сюзі, любонько», а Малий Ентоні надривається на «Я всю дорогу додому біг». Чи були то хіти літа шістдесятого року? І так, і ні. Але радше так. Тими тривалими оксамитовими вечорами, коли рок-н-рол на «WLAM» м’яко перетікав у нічний бейсбол на «WCCU», час втрачав чіткі обриси. Увесь він ставав одним суцільним тисяча дев’ятсот шістдесятим, і літо тяглося мільярди років, і магія зберегла його цілісним, заплутавши в павутинні звуків: солодке сюрчання цвіркунів, автоматна черга гральних карт, шелест спиць ровера хлопця, який поспішає додому на пізню вечерю з холодної нарізки й чаю з льодом, монотонний техаський голос Бадді Нокса виспівує «Ходімо, дівчинко, зі мною на вечірку, і я кохатимуся з тобою», а голос бейсбольного коментатора змішується з піснею та пахощами свіжоскошеної трави: «Рахунок три і два. Вайті Форд нахиляється вперед… збирається… м’яч у нього… Форд тримає паузу… кидає… і ось воно! Вільямс красиво відбиває! Можете поцілувати м’яч на прощання! «РЕД СОКС» ПОПЕРЕДУ, ТРИ ДО ОДНОГО!» Невже Тед Вільямс ще грав у «Ред сокс» шістдесятого? Ні, звісно. Але він грав. Я дужечітко це запам’ятав. За останні кілька років бейсбол став для мене важливим — відколи до мене дійшло, що бейсболісти такі самі люди з плоті та крові, як і я. А дійшло до мене, коли автомобіль Роя Кампанелли перекинувся й перші сторінки всіх газет криком повідомляли невблаганні новини: кар’єра скінчилася, решту життя він проведе в інвалідному візку. І це усвідомлення повернулося до мене, із тим самим невблаганним стукотом, коли я одного ранку два роки тому сидів за цією самою друкарською машинкою та почув, що Турман Мансон[135] загинув, намагаючись посадити свій літак.

Були фільми, які ми дивились у «Джемі» (його вже давно знесли), науково-фантастичні кіна, типу «Ґоґ» із Ричардом Іґаном, і вестерни з Оді Мерфі (Тедді передивився фільми з Оді Мерфі по три рази як мінімум, для нього той був мало не богом), і воєнні стрічки з Джоном Вейном. Були ігри й нескінченні кукурудзяні каші, газони, які треба було підстригти, місця, куди треба було побігти, стіни, у які жбурляти монетки, люди, яким кортіло поплескати тебе по спині. А зараз я сиджу тут, намагаючись прозирнути крізь клавіатуру комп’ютера «IBM» і побачити той час, пробуючи пригадати найкраще й найгірше з того зелено-коричневого літа. І майже відчуваю того худорлявого, вкритого шаром бруду хлопчака, що досі ховається десь у глибині цього вже немолодого тіла. Чую ті звуки. Але апофеоз тих спогадів і того часу — Ґордон Лачанс біжить дорогою до «Флорида-маркету» з дрібними монетами в кишенях, і піт стікає йому по спині.

Я попросив три фунти м’яса для гамбургерів, ще взяв булочок, чотири пляшки «коли» й відкривачку за два центи. Власник крамнички, Джордж Дасет, приніс фарш і нахилився на прилавок біля касового