Українська література » » Чотири сезони - Стівен Кінг

Чотири сезони - Стівен Кінг

---
Читаємо онлайн Чотири сезони - Стівен Кінг
у долоню. Подумки я вже уявляв себе Стівом Кареллою з вісімдесят сьомого відділка, що переслідує злочинця, Глухого, чи прикриває Маєра Маєра або Клінґа, поки ті вдираються до бруднющого лігва наркомана, якому нема чого втрачати. Я навів приціл на смердючку-бак і натиснув на гачок.

БА-БАХ!

Пістолет у руці підкинуло. З дула вирвався язик полум’я і лизнув повітря. Зап’ястя наче переломилося навпіл. Серце зробило кульбіт у горло й тремтливо причаїлося там. У рифленій металевій поверхні сміттєбака з’явилася велика діра — творіння лихого чаклуна.

— Господи! — завищав я.

А Крис знай собі підсміювався, як ненормальний, — і я не міг зрозуміти, від чого: через те, що його охопили справжні веселощі чи напала істерика від жаху.

— Ти вистрелив, вистрелив! Ґорді стріляв! — І Крис вдав, ніби сурмить у ріг. — Увага, Ґордон Лачанс обстрілює Касл-Рок!

— Заглухни! Вшиваймося! — заверещав я і вхопив його за сорочку.

Поки ми драпали, двері «Блакитної цятки» відчинилися й надвір вийшла Франсин Таппер у штучно-шовковій уніформі офіціантки.

— Хто тут розбишакує? Хто петарди запускає?

Ми тікали, мов оглашенні, поза аптекою й крамницею господарчих товарів, «Імперією всячини», де продавали антикваріат, різний мотлох і копійчані книжки. Видерлися на паркан, позаганяли в долоні скабки й вибігли на Каррен-стрит. На бігу я жбурнув Крису пістолет, він сміявся так, що мало не луснув, але якось примудрився зловити його, та ще й запхати назад у наплічник і защебнути на одну застібку. Забігши за ріг Каррен-стрит і знову опинившись на Карбайн, ми вповільнили біг й перейшли на крок, щоб не викликати підозр своєю знавіснілою біганиною. А Крис усе гигикав.

— Пацан, бачив би ти її пику. Ой, краса. Просто супер. П’ять балів. — Він похитав головою, ляснув себе по нозі й знову заіржав від сміху.

— А ти знав, що він заряджений. Знав? От паскуда. Мене ж попасли. Та баба Таппер мене засікла.

— Чорт, вона думала, що то феєрверк. Та й старенька Таппер-Цицькапер далі свого носа не бачить, ти ж у курсі. Думає, що окуляри спотворять її гарненьке личко. — Крис поклав долоню собі на поперек, гойднув стегнами й знову зайшовся сміхом.

— Та пофіг. Крисе, це було підло. Я серйозно.

— Та ну, Ґорді. — Він поклав долоню мені на плече. — Я не знав, що пушка заряджена, чесно-пречесно, іменем матері клянуся. Я просто взяв його в тата в бюро. Він завжди виймає набої. А останній раз, коли клав, то, мабуть, у дим був п’янющий.

— Ти, правда, його не заряджав?

— Ні, сер.

— Поклянешся іменем матері, щоб вона пішла в пекло, якщо ти брешеш?

— Клянуся. — Він перехрестився і сплюнув, а на його обличчі не було нічого, крім чесності та каяття, мов у юного хориста. Та коли ми завернули на пустир, де росло наше халабудне дерево, і побачили, що Верн і Тедді вже сидять на своїх згорнутих ковдрах і на нас чекають, він знову зареготав. Розказав їм про нашу пригоду, а коли всі з мене накепкувалися досхочу, Тедді в нього спитав, навіщо нам пістолет.

— Ні для чого, — відповів Крис. — Ну, може, ведмедя здибаємо. Чи ще щось. А ще ночувати в лісі страшнувато.

У відповідь на це всі кивнули. Крис у нашій банді був найстарший і найкрутіший, йому дозволялося таке казати. А от якби Тедді хоча б словом натякнув на те, що боїться темряви, то з нього б не злізли — засміяли б до смерті.

— А ти намет у полі напнув? — спитав Тедді у Верна.

— Ага. І залишив увімкненими два ліхтарі, будуть у темряві світити, наче ми там, усередині.

— Кльово! — і я поплескав Верна по спині. Для його голови то була ціла справдешня думка. Ніяково всміхнувшись, він аж зашарівся.

— То погнали, — сказав Тедді. — Уже ж скоро дванадцята!

Крис підвівся, і ми всі скупчилися довкола нього.

— Підемо через поле Бімана, позаду того меблевого біля «Сонні Тексако», — сказав він. — А тоді вийдемо на рейки біля звалища й перейдемо через естакаду в Гарлоу.

— А як думаєш, далеко нам іти? — поцікавився Тедді.

На це Крис тільки плечима пересмикнув.

— Гарлоу велике. Тупати доведеться миль двадцять, не менше. Правильно ж я кажу, Ґорді?

— Ага. А може, й усі тридцять.

— Навіть якщо тридцять, завтра до обіду дійдемо. Якщо ніхто не здрейфить.

— Тут сцикунів нема, — миттю вставив Тедді.

Ми перезирнулися.

— Нняяв, — протягнув Верн, і всі засміялися[130].

— Так, хлопці, у дорогу, — сказав Крис, завдаючи собі на спину наплічника. Він пішов першим, і під його проводом наш маленький загін вийшов із пустища.

10

На той час, коли ми перейшли поле Бімана й видерлися шлаковим насипом на рейки Південно-Західної залізниці штату Мен, усім довелося познімати сорочки й позав’язувати їх на поясах. Бо пітніли ми, як ті свині. Уже на самому насипі ми подивилися вперед, на колію, уздовж якої нам потрібно йти.

Тієї миті я не забуду ніколи, байдуже, скільки років мені стукне. Наручний годинник був лише в мене — дешевенький «таймекс», який мені подарували рік тому, у нагороду за те, що я продавав лікувальний бальзам «кловерайн». Стрілки показували рівно полудень, і сонце безжально поливало спекою сухий, без найменшого затінку краєвид, що тягнувся ген до обрію перед нашими очима. Відчувалося, як воно потроху пробирається тобі під череп, щоб підсмажити твій мозок.

За нашими спинами на довгастому пагорбі під назвою Касл-В’ю розкинувся Касл-Рок. Посередині видно було манливі затінені алеї міського парку. Трохи далі за течією річки Касл труби текстильної фабрики випльовували в небо кольору гарматної бронзи дим, а в річку — відходи. Ліворуч від нас стояла «Весела меблева комора». А просто попереду бігли, переливаючись під сонцем, лискучі рейки. Колія йшла паралельно до річки Касл, що текла з лівого боку. А праворуч розляглися неозорі хащі. (Нині там мототрек — гасають перетятою місцевістю щонеділі по обіді, починаючи з другої години.) На горизонті маячіла стара покинута водонапірна вежа — іржава й чомусь страшна.

Так ми застигли там на одну пообідню мить, а тоді Крис нетерпляче сказав:

— Ну все, погнали.

Ми пішли поряд із рейками по шлаку, із кожним кроком здіймаючи хмарки чорнуватої куряви, від якої зовсім скоро посіріли наші шкарпетки й кеди. Верн почав наспівувати

Відгуки про книгу Чотири сезони - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: