Чотири сезони - Стівен Кінг

Вона трохи невпевнено сміється і заправляє за вухо пасмо волосся. Такий виразно-чуттєвий жест.

— Ходімо, — каже він.

Вони перетинають коридор і вітальню. Перед відретушованою студійною фотографією, що стоїть на телевізорі, Джейн затримується. На ній його батько й Вірджинія, Джонні вже в старших класах, Чико в початковій школі й немовля Біллі. На знімку Джонні тримає Біллі на руках. У них у всіх нерухомі упороті посмішки до вух… у всіх, крім Вірджинії, у якої на лиці застиг її фірмовий вічно сонний незрозумілий вираз. «Ту фотографію, — пригадує Чико, — зробили менш ніж за місяць по тому, як батько побрався з цією сукою».

— Це твої батько й мати?

— Батько, — виправляє Чико. — Коло нього — мачуха, Вірджинія. Ходімо вже.

— А вона й досі така гарна? — цікавиться Джейн, знімаючи з вішака своє пальто й простягаючи Чико його вітрівку.

— Для мого старого — так, напевно, — відповідає Чико.

Вони виходять у прибудову. Тут вогко й протяги — вітер гуляє й свистить у дірявих тонких стінах. Усе захаращено: ось купа старих лисих покришок, старий ровер Джонні, який Чико успадкував, коли йому було вісім, і який досить-таки швидко розгепав, стос детективних журналів, скляні пляшки від «пепсі», які ще можна здати, вимащений монолітний блок двигуна, помаранчевий ящик, повний книжок у паперових обкладинках, та старий іграшковий кінь «розфарбуй мене за цифрами», що стоїть на запорошеній зеленій траві.

Чико помагає їй прокласти шлях надвір. Журливо й безперервно періщить дощ. Чіків старий седан тоне в калюжі на під’їзній доріжці, вигляд у нього геть нікчемний. У «доджі» Джонні більше шику, хоч він і стоїть на домкраті, а на місці лобового скла в нього — шмат червоної пластмаси. У Чико — «б’юїк». Фарба давно зблякла, на ній квітнуть плями іржі. Вичовгане переднє сидіння вкриває коричнева армійська ковдра. До сонцезахисного щитка пришпилено великий значок: «Я ХОЧУ ЩОДНЯ». На задньому сидінні валяється іржавий зібраний стартер. «Якщо дощ коли-небудь вщухне, — думає він, — я його почищу. Може, навіть поставлю на «додж». А може, ні».

У «б’юїку» тхне цвіллю, і його власний стартер довго скрегоче, перш ніж машина заводиться.

— Акумулятор? — запитує вона.

— Та просто клятий дощ, напевно. — Він здає назад на дорогу, вмикаючи двірники, і на мить зупиняється, щоб глянути на будинок. Його стіни пофарбовано в страшенно нудний колір морської хвилі. Прибудова, як застромлене чужорідне тіло, стирчить із нього під неприродним кутом, вкрита руберойдом і полущеним гонтом.

На повну гучність врубається радіо, та Чико одразу ж його вимикає. У голові зароджується традиційний біль недільного пообіддя. Вони проїжджають повз клуб «Ґранж», Добровільне об’єднання пожежників і крамницю «Брауні». Перед бензоколонкою «Брауні» стоїть «Тандерберд» Саллі Морисон, і Чико підносить руку на знак привітання, повертаючи на стару дорогу до Льюїстона.

— Хто це?

— Саллі Морисон.

— Красива. — Дуже нейтральним тоном.

Він намацує сигарети.

— Вона двічі виходила заміж і двічі розлучалася. А тепер стала міською курвою, якщо можна вірити половині тих лясів, які точать у цьому гівняному містечку.

— Наче така молода.

— Молода.

— А ти…

Він проводить рукою по її нозі й усміхається.

— Ні. Мій брат — можливо, але не я. Хоча Саллі мені подобається. Вона має аліменти й великий білий «Берд», і їй до лампочки все, що скажуть про неї люди.

Поїздка вже здається йому довгою і виснажливою. Праворуч повільно котить свої води синювато-сіра понура річка Андроскоґін. Крига на ній вже зійшла. Джейн затихла й поринула в задуму. У салоні тиша, лише «двірники» розмірено постукують на склі. Коли машина потрапляє у вибоїни, у них видно туман, що причаївся й вичікує вечора, коли можна буде виповзти зі свого сховку й затягнути саваном усю Річкову дорогу.

Вони заїжджають в Обурн, Чико зрізає кут і виїжджає на авеню Міно. Чотири смуги майже порожні, а всі будинки в цьому передмісті такі, наче їх не тут звели, а виготовили десь на фабриці. На хіднику вони бачать хлопчика в жовтому поліетиленовому дощовику. Він простує трохи попереду, обережно обходячи калюжі.

— Іди, малий, — тихо промовляє Чико.

— Що? — питає Джейн.

— Нічого, кицю. Спи далі.

Вона сміється, із нотками сумніву.

Чико повертає на Кестон-стрит і заїжджає на доріжку одного з виготовлених на фабриці будинків. Ключа в запаленні не повертає.

— Зайди, пригощу коржиками, — каже вона.

Він хитає головою.

— Треба вертатися.

— Я знаю. — Вона оповиває його руками й цілує. — Дякую за найпрекрасніші хвилини мого життя.

Раптом він усміхається, і від тої усмішки його обличчя сяє. Це якась магія.

— До зустрічі в понеділок, Джейні-Джейн. Ми ж друзі, так?

— Ти знаєш, що ми друзі. — Вона знову його цілує, та коли він кладе долоню їй на груди, обтиснуті джемпером, відсторонюється. — Не треба. А то ще батько побачить.

Він її відпускає, усмішка блякне. Вона швидко виходить із машини й біжить крізь дощ до задніх дверей. Ще мить — і її нема. Чико затримується на хвилину, щоб закурити, а потім здає назад і виїжджає на дорогу. «Б’юїк» буксує, стартер скрегоче цілу вічність, та потім двигун усе-таки заводиться. Довга дорога додому.

Уже на під’їзді він бачить перед будинком батьків «універсал». Ставить свою машину поряд із ним і глушить двигун. Та ще хвильку просто сидить мовчки, слухає дощ. Це наче бути всередині сталевого барабана.

Коли Чико заходить у будинок, Біллі сидить перед зомбоящиком, дивиться Карла Стормера та його «Сільських бакару»[128]. Біллі радісно підстрибує.

— Едді, Едді, а знаєш, що дядько Піт сказав? Сказав, що вони з купою інших хлопців бачили у війну підводний човен фріців! Поведеш мене наступної неділі на шоу?

— Не знаю, — шкіриться Чико. — Якщо будеш слухняним і цілий тиждень щовечора перед вечерею цілуватимеш мою туфлю. — Він скуйовджує Біллі волосся. Той верещить, сміється і штовхає його кулаком.

— Так, ану припинили, — каже їм Сем Мей, заходячи в кімнату. — Не казіться. Ви знаєте, як ваша мати ставиться до дурних пустощів. — Він ослабив краватку й розщебнув верхній ґудзик сорочки. На тарілці в нього лежать три червоні хот-доґи, закладені в білі булки, а поряд із ними вмощено слоїк із гірчицею. — Едді, де ти був?

— У Джейн.

У туалеті шумить бачок. Вірджинія. Чико думає