Чотири сезони - Стівен Кінг

перед тим як опускати труну, склали — прапор, не труну — трикутником та віддали мамі). Батьки після цього наче на шматки розвалилися. І наступних півроку було замало, щоб їх зібрати. Я вже й не знав, чи стануть вони, узагалі, коли-небудь цілими, як колись. Містер і місіс Шалам-Балам. У кімнаті Денні, через одні лише двері по коридору від моєї кімнати, усе наче застигло в часі, захололо чи потрапило в часову пастку. На стінах висіли вимпели з коледжу Ліги плюща, за дзеркало були заткнуті фотки дівчат, із якими він зустрічався. Перед тим дзеркалом він товкся годинами — зачісував волосся «коком», під Елвіса. На столі лежали стоси чоловічих журналів «Тру» та «Спорт іластрейтид». Минав час, і дати їхнього випуску все давнішали й давнішали. Такі штуки показують у липучих сентиментальних фільмах. Але для мене в цьому не було нічого сентиментального. Був лише жах. У кімнату Денніса я не потикався, заходив лише тоді, коли сподівався, що він буде там: за дверима, чи під ліжком, чи у вбудованій шафі. Найбільше муляла та шафа. Коли мама посилала мене принести альбом Денні з листівками чи взуттєву коробку з його фотографіями, щоб на них поглянути, я уявляв, як та шафа поволі зі скрипом прочиняється, а я стою, паралізований жахом, і не можу зрушити з місця. У моїй уяві він стояв, блідий і скривавлений, у пітьмі шафи, половина голови провалилася, а на сорочці підсихає кірка крові з сірими прожилками мозку. Я уявляв, як підіймаються його руки, скривавлені долоні скрючуються, мов лапи, і він хрипить:

— На моєму місці мав бути ти, Ґордоне. Це мав бути ти.

7

«Місто самців», автор: Ґордон Лачанс. Уперше опубліковано в часописі «Ґринспан Квотерлі», № 45, осінь 1970 року. Друкується з дозволу автора.

Березень.

Чико стоїть біля вікна, схрестивши руки, ліктями спираючись на перетинку, що розділяє верхню та нижню шибки, дивиться надвір, скло вкривається туманом його віддиху. Животом відчуває подмух протягу. Нижньої справа шибки немає. Замість неї — шмат картону.

— Чико.

Він не повертається. Вона більше не говорить. Він бачить її примару у склі: сидить у його ліжку, простирадла зібгані й стримлять догори, помітно протестуючи проти сили тяжіння. Туш глибокими чорними западинами розпливлася в неї довкола очей.

Чико мандрує поглядом повз її примару й далі, за стіни будинку. Дощ іде. Він з’їдає клапті снігу й оголює залисини землі. Він бачить пожухлу торішню траву, пластмасову іграшку (Білліну), іржаві граблі. «додж» його брата Джонні стоїть на домкраті, знешинені колеса стирчать, мов культі. Він згадує, як вони з Джонні вовтузилися з цією махиною, а по старенькому транзисторному радіоприймачу Джонні станція «WLAM», що в Льюїстоні, транслювала суперхіти й старі пісні. Час від часу Джонні простягав йому пиво.

— Чико, вона бігатиме, як дурна, — казав йому Джонні. — Зжере все полотно цієї дороги від Ґейтс-Фолза до Касл-Рока. Дай-но тільки той важіль «Герст» вставимо.

Але це було тоді, а тепер було тепер.

За «доджем» Джонні починалася дорога. Траса чотирнадцять, на південь тягнеться до Портленда й Нью-Гемпшира, на північ — аж до Канади, якщо повернути ліворуч на СШ-один у Томастоні.

— Місто самців, — каже Чико, звертаючись до скла. І закурює сигарету.

— Що?

— Нічого, бейбі.

— Чико? — Її голос звучить спантеличено. Йому доведеться поміняти простирадло, поки тато не повернувся. З неї текла кров.

— Що?

— Я кохаю тебе, Чико.

— Добре.

Бруднющий березень. «Стара ти хвойда, — думає Чико. — Стара, зашпортана, із відвислими цицьками хвойда-березень, з обличчям, залитим дощем».

— У цій кімнаті колись жив Джонні, — ні сіло ні впало каже він.

— Хто?

— Мій брат.

— А-а. І де він тепер?

— У війську, — відповідає Чико. Але Джонні не у війську. Минулого літа він працював на спідвеї «Оксфорд-плейнз», одна машина втратила керування, її понесло через внутрішнє поле в зону піт-стопу, де Джонні саме міняв задні шини на прокачаному сток-карі «шеві». Йому волали, щоб тікав, але Джонні не почув. Серед тих, хто волав, був брат Джонні Чико.

— Тобі не холодно? — питає вона.

— Ні. Ну, у ноги. Трохи.

І раптом він думає: «О Господи. Із Джонні не сталося нічого такого, чого рано чи пізно не скоїться з тобою». Він так і бачить це знову: «Форд Мустанґ» заносить, хребці його брата випинаються разком тіней і вм’ятин на білому тлі його футболки «Гейнс» — він саме сидів навпочіпки, знімаючи задню шину з «шеві». Йому вистачає часу, щоб розгледіти, як із покришок некерованого «мустанга» злазить шар гуми, а відвислий глушник креше іскри з поверхні поля. Він налетів на Джонні тоді, коли хлопець спробував зіп’ястися на ноги. А далі все поглинув жовтий спалах полум’я.

«Що ж, — думає Чико, — усе могло відбуватися й повільно». І згадує свого діда. Запахи лікарні. Красунечки-медсестри виносять судна. Останній видих, шурхотливий, як папір. Хіба буває нормальний спосіб?

Він здригається й думає про Бога. Торкається маленького медальйона зі святим Христофором, що теліпається на ланцюжку в нього на шиї. Він не католик і, певна річ, не мексиканець. Насправді його звуть Едвард Мей, а прізвисько Чико йому дали друзі, бо він чорнявий і мастить волосся «Брилькремом», а ще взуває чоботи з вузькими носками та кубинськими підборами. Не католик, але цей медальйон носить. Може, якби в Джонні теж такий був, некерований «мустанґ» пролетів би повз нього. Ніколи не знаєш.

Він курить і невідривно дивиться у вікно, а дівчина в нього за спиною вилазить із ліжка й швидким кроком, замалим не дрібочучи, іде до нього. Може, боїться, що він озирнеться й гляне на неї. Вона кладе теплу долоню йому на спину. Груди туляться до нього збоку. Живіт торкається його сідниць.

— Ой. Дуже холодно.

— Лише в цьому місці.

— Чико, ти мене кохаєш?

— А то! — недбало кидає він, а потім, посерйознішавши: — Ти була цілкою.

— А яке це має…

— Ти була незаймана.

Рука пробирається вище. Палець водить по шкірі на заглибині його потилиці.

— Я ж тобі казала, хіба ні?

— Важко було? Боліло?

Вона сміється.

— Ні. Але я боялася.

Вони споглядають дощ. Повз будинок, здіймаючи фонтан бризок, пролітає новий «олдсмобіль».

— Місто самців, — каже Чико.

— Що?

— Цей тип. Він їде в Місто самців. На своїй новій самцевій тачці.

Вона цілує