Чотири сезони - Стівен Кінг

— Що таке?

Він розвертається до неї. Вона мигцем позирає на його член і швидко переводить погляд на обличчя. Руки сіпаються від бажання прикритися, а тоді вона згадує, що в кіно такого ніколи не роблять, тож знову їх опускає. Волосся в неї чорне, шкіра — біла, мов сніг, із кремовим відтінком. Груди пружні, а от живіт міг би бути й пласкішим. «Ще один ґандж, — думає Чико, — який нагадує, що це не кіно».

— Джейн?

— Що? — Він відчуває, що скоро буде готовий. Ще не зовсім, але скоро.

— Усе нормально, — каже він. — Ми друзі. — Він пожирає її поглядом, вбираючи все, до чого тільки може дотягтися. А тоді знову дивиться на її обличчя — і вона шаріється. — Нічого, що я на тебе дивлюся?

— Я… так. Так, Чико.

Вона відступає на крок, заплющує очі, сідає на ліжко й відхиляється назад, розставляючи ноги. Він бачить її всю цілком. М’язи, м’язики на внутрішньому боці стегон… вони безконтрольно сіпаються, і раптом це збуджує його сильніше, ніж напнуті конуси її грудей чи ніжно-рожева перлина пизди. У ньому тремтить збудження — цей дурко, клоун Бозо на пружині. Кохання, може, і таке божественне, яким його оспівують поети, думає він, але секс — це клоун Бозо, що стрибає на пружині. Як, узагалі, може жінка дивитися на стоячий член і не розреготатися, мов ненормальна?

Дощ періщить у дах, у шибки, у просяклу ним латку картону, що затуляє дірку внизу, де немає скла. Він кладе руку на груди, вичікуючи моменту, наче давній римлянин, що збирається виголосити промову. Рука холодна. Він її опускає.

— Розплющ очі. Я сказав, ми друзі.

Вона слухняно підкорюється. Дивиться на нього. Очі в неї міняться фіалковою барвою. Дощ, стікаючи по склу, лягає струмками відбитків їй на обличчя, шию, груди. Живіт тепер видається пласким, у цій позі, коли вона розтяглася на ліжку. То мить її досконалості.

— О, — мовить вона. — Ой, Чико, таке дивне відчуття. — Її тілом пробігає дрож. Вона мимохіть стискає пальчики ніг. Йому видно тильний бік її стіп. Шкіра там рожева. — Чико. Чико.

Він приступає до неї. Його тіло тремтить, й очі в неї широко розплющуються. Вона щось говорить, одне слово, але він не може розібрати. А питати не час. Він стає перед нею на одне коліно й зосереджено-насуплено дивиться на підлогу, торкаючись її ніг трохи вище коліна. Вимірює хвилю, що наростає в ньому. Її потяг бездумний, фантастичний. Він ще трохи вичікує.

Єдиний звук — лунке цокотіння будильника на тумбочці біля ліжка, що мідними ніжками спирається на стос коміксів про Спайдермена. Її дихання тріпоче все швидше й швидше. Його м’язи м’яко переливаються під шкірою, бо він рвучко підводиться й подається вперед. Вони починають. Цього разу вже краще. Надворі дощ наполегливо змиває сніг.

А за півгодини Чико торсає її, вириваючи з легкої дрімоти.

— Треба вставати, — каже. — Тато з Вірджинією от-от будуть удома.

Вона дивиться на свій наручний годинник і сідає в ліжку. Уже не намагається прикритись, як минулого разу. У неї наче аура змінилася — уся мова тіла стала інакшою. Вона не стала більш зрілою (хоча їй самій, певно, так здається), а те, чого навчилася, не складніше, ніж шнурки зав’язувати, та все одно аура змінилася. Він киває, а вона невпевнено йому всміхається. Він тягнеться по сигарети, що лежать на тумбочці. І поки вона натягає трусики, він пригадує рядок зі старої веселої пісеньки: «Ти грай, поки я звалю, Блю… грай на своєму диджериду[127]». «Прив’яжи моїх кенгуру» Рольфа Гарриса. Він розтягує губи в усмішці. Цю пісню колись співав Джонні. Закінчувалася вона так: «От він вмер, ми його шкуру вичинили здуру, і поклали ми сушитись на сарай».

Вона застібає ліфчик і вовтузиться з ґудзиками блузки.

— Чико, ти чого всміхаєшся?

— Нічого, — каже він.

— Застебнеш мені змійку?

Він підходить до неї, усе ще голий, і застібає змійку. Цілує в щоку.

— Іди у ванну, зроби макіяж, якщо хочеш, — каже він. — Але не барися, добре?

Вона граційно йде коридором, а Чико проводжає її поглядом та курить. Вона висока, вища за нього, і мусить пригнутися, щоб зайти у двері ванної. Чико знаходить свої труси під ліжком. Кладе в мішок для брудної білизни, що висить на внутрішньому боці дверей гардеробної, і витягає з комода чисті. Надіває їх, а коли вже йде назад до ліжка, ковзається на клапті мокротечі, яку пропустив квадрат картону.

— Прокляття, — обурено шепоче він.

Роззирається по кімнаті, у якій жив Джонні, аж поки його не стало («І нащо я їй сказав, що він служить в армії, Господи Боже!» — думає він… трохи знервовано). Стіни з МДФ (такі тонкі, що він чує, як тато з Вірджинією вовтузяться вночі) трохи не досягають самої стелі. Підлога трохи по-дурному похила — двері кімнати залишаються відчиненими, тільки якщо їх заблокувати чимось. А забудеш, то вони тихцем зачиняться самі, тільки-но повернися до них спиною. На дальній стіні висить плакат із фільму «Недбалий їздець» — «Двоє чоловіків вирушили на пошуки Америки і не знайшли її». Коли в кімнаті мешкав Джонні, тут було більше життя. Чико не знає, чому так, але це правда. Та дещо він таки знає. Знає, що деколи йому в цій кімнаті стає моторошно вночі. Деколи здається, що от-от двері гардеробної прочиняться, і там стоятиме Джонні. Його тіло буде обвугленим, почорнілим покручем, а зуби пожовклими протезами ніби стирчатимуть із воску, що був розтанув, а тоді знову загус. І Джонні промовить пошепки:

— Забирайся з моєї кімнати, Чико. І не лізь своїми лапами до мого «доджа», бо я тебе придушу нахрін. Січеш?

— Січу, брате, — думає Чико.

Він якусь мить стоїть непорушно, роздивляючись зіжмакане простирадло, поплямоване дівочою кров’ю. Та потім одним швидким рухом розправляє простирадло. Отак. Хай буде. Як тобі це сподобається, Вірджиніє? До шмиги буде чи ні? Він натягає штани, взуває мотоциклетні чоботи, знаходить светр.

Коли вона виходить із нужника, він зачісує перед дзеркалом волосся. Вигляд у неї стильний. Під джемпером не видно надто випнутого живота. Вона кидає погляд на ліжко, щось із ним робить на раз-два, й ось воно вже застелене, а не просто розрівняне.