Чотири сезони - Стівен Кінг

Так, це не дуже добра оповідка. Її автор надто переймався тим, щоб слухати чужі голоси, замість того, щоб уважніше сприйняти той свій, що йде зсередини. Однак то був перший раз, коли я використав знайомі місцини й свої почуття в літературному творі. І побачивши те, що мене роками мучило, у новій формі, формі, над якою я встановив контроль, я відчув жахливу й п’янку радість. Минуло багато років відтоді, як мене навідала раптова думка про те, що Денні сидить у вбудованій шафі своєї примарної кімнати, де все залишилося таким, як і було колись. Чесно, я думав, що вже геть про це забув. Аж ось вона виринає в «Місті самців», дещо видозмінена… проте контрольована.

Я мусив опиратися бажанню багато чого змінити, переписати, оживити — і те бажання було досить-таки сильним, бо зараз мені та оповідка здається доволі ганебною. Та все ж є в ній і моменти, які мені подобаються. Якби в них втрутився цей старіший Лачанс, із першими проблисками сивизни у волоссі, то від цього вони б здешевіли. Такі моменти, як-от образ тіней на білій сорочці Джонні чи відбитки сліз дощу на голому тілі Джейн, видаються кращими, ніж мають на це право.

А ще то було перше оповідання, якого я не показував своїм батькам. Забагато Денні в ньому було. Забагато Касл-Рока. А понад усе, забагато тисяча дев’ятсот шістдесятого. Ти завжди знаєш правду, бо, коли поріжешся її гострим лезом чи пораниш іще когось, піде кров.

9

Моя кімната була на другому поверсі, і шкварило там — дай Боже: дев’яносто градусів як мінімум. А до середини дня й усі сто десять[129] бувало, навіть якщо всі вікна повідчиняти. Я страшенно тішився, що не мушу там сьогодні спати, і від думки про те, куди ми йдемо, мене всього аж радісним дрожем проймало. Я згорнув дві ковдри в сувій і перев’язав старим ременем. Забрав усі свої гроші — аж шістдесят вісім центів. Після цього я був готовий відчалювати.

Я спустився задніми сходами, щоб уникнути зустрічі з татом перед будинком. Але даремно непокоївся — тато досі був у саду, зрошував безглуздими веселками повітря й дивився крізь них.

Я пішов уздовж Самер-стрит і зрізав кут через пустир на Карбайн — де тепер стоять офіси каслрокської газети «Колл». Я саме чимчикував по Карбайн до будівлі клубу, коли біля бровки спинилася машина й з неї виліз Крис. В одній руці він тримав старий бойскаутський наплічник, а в іншій — дві ковдри, туго згорнуті й перев’язані линвою для сушіння білизни.

— Містере, спасибі, — сказав він і побіг до мене, а машина рушила собі. Через плече в нього була перекинута бойскаутська баклага, що теліпалася при стегні. Очі в нього аж сяяли.

— Ґорді! А показати тобі щось?

— Ну, давай. А що?

— Тільки сюди йди. — Він махнув рукою в бік вузького проходу між кафешкою «Блакитна цятка» і каслрокською аптекою.

— Чого це, Крисе?

— Та йди, кажу!

Він побіг у завулок, а я, повагавшись лише хвильку (рівно стільки мені знадобилося, щоб забити на здоровий глузд), припустив слідом за ним. Дві будівлі йшли не паралельно, а ніби хилилися одна до одної, тож ближче до кінця завулок звужувався. Ми брели крізь сміттєві потоки старих газет і переступали через підступні іскристі гнізда битих пляшок з-під пива й содової. Крис зайшов за «Блакитну цятку» і поклав ковдри. Біля стіни закладу вишикувалися вісім чи дев’ять сміттєвих баків, і штиняло звідти неабияк.

— Фу! Крисе! Ти довго думав?

— Дай руку, — механічно промовив Крис.

— Ні, серйозно, я зараз вириг…

Слова застрягли в мене в горлі, і я геть-чисто забув про смердючі баки. Поки я говорив, Крис розстебнув рюкзак, розкрив його й пошарудів усередині. Тож тепер простягав мені здоровенний пістолет із темним дерев’яним руків’ям.

— Ти ким хочеш бути — самотнім рейнджером чи Сиско Кідом? — вишкірився Крис.

— Ісусе ходячий і говорящий! Де ти це дістав?

— У батька з бюро цупонув. Сорок п’ятий калібр.

— Та я бачу, — промовив я, хоча, як на мене, то міг бути й тридцять восьмий, і триста п’ятдесят сьомий. Попри гору перечитаних романів Джона Д. Макдональда та Еда Макбейна, зблизька я в житті бачив лише один пістолет — і той належав констеблю Банермену… усі діти просили вийняти його з кобури, але Банер ні разу не вийняв. — Пацан, він з тебе шкуру зніме, коли дізнається. Ти ж казав, що він і так злющий, як чорт, ходить.

В очах у нього затанцювали бісики.

— У тому-то й фішка, пацан. Ніфіга він не дізнається. Його з іншими п’янигами загребли в Гаррисоні з шістьма чи вісьмома пляшками вина. Тіки через тиждень випустять. Срані ханурики. — Він скривив гримасу огиди. Крис був єдиний з нашої банди, хто ніколи не брав ні краплі спиртного в рот, навіть щоб показати, який він, ну, крутелик чи що. Казав, що не хоче вирости й стати сраним підпарканником, як його старий. А якось він мені признався (це було після того, як близнюки Деспейн притарабанили упаковку з шести пляшок пива і всі приколювалися над Крисом, бо він не хотів брати пиво, навіть ковтка зробити не хотів), що боїться пити. Сказав, що його батя як заліз у пляшку, так більше й не просихав, і старший брат був п’яний вусмерть, коли ґвалтував ту дівчину, й Очисько вічно хлебче «Фіолетового Ісуса» з Ейсом Мерилом, Чарлі Гоґаном і Біллі Тесіо. «Як ти думаєш, — спитав він у мене, — які в мене шанси розпрощатися з пляшкою, якщо я почну?» Вам може здатися, що це смішно — у дванадцять років переживати, що станеш юним алкоголіком, але Крису було не до сміху. Аж ніяк. Він багато думав про таку можливість. Була нагода.

— А патрони в тебе є?

— Дев’ять штук — усе, що лежало в коробці. Він думатиме, що сам їх вистріляв, коли бухим по бляшанках стріляв.

— Заряджений?

— Ні! Боже збав! Ти за кого мене маєш?

Повагавшись, я взяв пістолет. Мені одразу сподобалася та важкість, із якою він ліг