Чотири сезони - Стівен Кінг

— Можемо знов наповнити баклажки з колонки біля звалища, — сказав я. — Тато розказував, що з того джерела можна пити. Воно глибоке, сто дев’яносто футів.

— Окей, — погодився Крис, наш крутий провідник загону. — Та й перепочинемо там, нормальне місце.

— А поїсти? — зненацька спитав Тедді. — Ніхто не подумав узяти з собою щось на перекус. Я точно не взяв.

Крис аж на місці став.

— Чорт! І я не подумав. Ґорді, а ти?

Я похитав головою, подумки дивуючись зі своєї тупизни.

— Верне?

— Дуля з маком, — сказав Верн. — Сорі.

— Що ж. Побачимо, скільки в нас грошей. — Я розв’язав сорочку, розіклав на шлаку й кинув на неї свої шістдесят вісім центів. Монети гарячково заблищали на сонці. У Криса був м’ятий долар і два центи. У Тедді — два четвертаки й дві монети по п’ять центів. Верн мав при собі рівно сім центів.

— Два тридцять сім, — оголосив я. — На кінці путівця, який веде на звалище, стоїть крамничка. Комусь доведеться спуститися й купити пару гамбургерів і води, а решта тим часом відпочинуть.

— Кому? — поцікавився Верн.

— Дійдемо до смітника, кинемо жереб на сірниках. Ходім.

Я опустив усі гроші в кишеню штанів і вже пов’язував сорочку на поясі, коли Крис заволав:

— Поїзд!

Я поклав долоню на рейку, щоб відчути вібрацію, хоча вже й так чув — рейка ходила ходором, і на мить здалося, що я сам поїзд у руці тримаю.

— Десант — за борт! — прогорлав Верн й одним божевільним клоунським стрибком здолав половину насипу. Верн був фанатом гри в десантуру і робив це скрізь, де земля була м’яка: у гравійному кар’єрі, у сіннику, на таких от насипах, як цей. За ним стрибнув Крис. Поїзд уже гуркотів десь близько — мабуть, прямував мостом на наш бік річки до Льюїстона. А Тедді, замість стрибнути, розвернувся лицем туди, звідки він мав вийти. Товсті скельця окулярів мигтіли сонці. Неохайні довгасті пасма волосся, мокрого від поту, хльоскали на вітрі об його лоб.

— Тедді, стрибаймо, — сказав я.

— Нє, нєа, я дождусь і вистрибну з-під коліс. — Він подивився на мене. Його збільшені скельцями очі аж палали від радості. — Ухиляння від потяга, січеш? Що таке вантажівки порівняно зі сраним ухилянням від потяга!

— Пацан, ти псих. Хочеш, аби тебе розчавило?

— Це як пляжі в Нормандії! — прогорлав Тедді й вискочив на середину колії. А там став на шпалу й легко на ній балансував.

Від такої страшної широкомасштабної дурості я трохи припух і не зразу зорієнтувався — просто стояв і витріщався на нього. Та потім ухопив за барки, потягнув до насипу (хоч він борсався і галасливо протестував) і штовхнув униз. Сам стрибнув слідом за ним, але не встиг ще приземлитися, як Тедді врізав мені кулаком у живіт. Мені миттю забило дух, але я все-таки зумів вдарити його коліном у грудну клітку й перекинути на спину, поки він ще не встиг видряпатися назад. Задихаючись і незграбно розкинувши руки-ноги, я приземлився на насип, і вмить Тедді вхопив мене обома руками за шию. Ми клубком покотилися вниз по насипу, дряпалися й винагороджували один одного стусанами, а Крис і Верн здивовано витріщалися на нас, не знаючи, як реагувати.

— Ти малий сучий син! — верещав на мене Тедді. — Падло! Не смій кидатися на мене всім тілом! Я тебе вб’ю, гівно ти собаче!

До мене вже повернулася здатність дихати, і я зіп’явся на рівні. Тедді мчав просто на мене, і я широко розставив руки, щоб відбиватись од його ударів. Мені було наполовину смішно й наполовину страшно. Коли з Тедді ставався напад істерики, із ним краще було не зв’язуватися, бо в такому стані він міг і на здорованя кинутися, а після того як здоровань переламав би йому обидві руки, Тедді б усе одно не здався — поки в нього лишалися зуби, щоб кусатися.

— Тедді, коли ми побачимо те, до чого йдемо, ухиляйся собі від чого завгодно… — Бах! об плече — запущений із нестямного розмаху кулак пролетів повз мене. — …але доти нас ніхто не повинен бачити, ти… — Бах! у щоку, і після того ми могли по-справжньому побитися, якби Крис із Верном… — …засцянець тупий! — не схопили нас і не розвели.

Над нашими головами у хмарі дизельних вихлопів і важкого перестуку вагонів прогримів поїзд. Насипом покотилися кілька грудок шлаку, і суперечку було вичерпано… принаймні тоді, коли минулася тимчасова глухота й ми знову змогли чути самих себе.

То був короткий вантажний поїзд. І коли повз нас прокотив останній вагон (службовий), Тедді сказав:

— Я його вб’ю. Чи хоч губу розквашу. — Він сіпнувся, щоб вирватись від Криса, але той тільки міцніше його стиснув.

— Тедді, спокійно, — тихо мовив Крис. І повторював це, поки Тедді не перестав вириватися й не закляк на місці. Окуляри перехнябилися в нього на носі, дріт слухового апарата мляво теліпався на грудях, з’єднаний із батареєю, котру Тедді клав собі в кишеню джинсів.

Коли він знерухомів повністю, Крис обернувся до мене й спитав:

— Ґордоне, якого хріна ти з ним побився?

— Він хотів ухилитися від поїзда. А я подумав, що його помітить машиніст і доповість куди слід. Сюди пришлють копа.

— Ай, та він там шоколаду собі в кальсони наклав, — глузливо промовив Тедді. Але його голос більше не звучав сердито. Буря минулася.

— Правильно Ґорді зробив, — кивнув Верн. — Усе, мир.

— Мир, пацани, — погодився з ним Крис.

— А я що? Я нічого. — І я простягнув руку долонею догори. — Тедді, мир?

— Я міг від нього ухилитися, — уперто промовив він. — Ти ж знаєш це, Ґорді?

— Так, — погодився я, хоча від самої думки все схололо всередині. — Знаю.

— Окей. Тоді мир.

— Підтвердь, — наказав Крис і відпустив Тедді.

Той ляснув долонею по моїй, так сильно, що аж голками закололо, і перевернув руку. Я хльоснув по його долоні.

— Сране сцикло Лачанс, — підсумував Тедді.

—