Чотири сезони - Стівен Кінг

— Не смій більше нічого про мого батька казати! Мій тато висаджувався з десантом у Нормандії, засцянець ти йобаний!

— Ага, і де він зараз, бридке ти мале чотириоке гівно? У Тоґусі, га? Його замкнули в Тоґусі, бо В НЬОГО, СУКА, НЕ ВСІ ВДОМА!

— Ну все, — сказав Тедді. — Ну все, кінець, тепер я тебе точно вб’ю. — Він кинувся на огорожу й поліз нагору.

— Ага, спробуй, гнида ти мала слизька. — Майло відступив назад. Шкірився й чекав.

— Ні! — закричав я. Миттю злетів на ноги, ухопив Тедді за відвислі ззаду джинси й потягнув на себе. Ми обидва поточилися й попадали на землю, причому він на мене зверху. Тедді добряче причавив мені яйця, і я застогнав від болю. Ніщо не болить так, як причавлені яйця, ви знали? Але я міцно тримав Тедді за пояс і не відпускав.

— Дай вилізти! — схлипував він, звиваючись у моїх щільно зімкнених руках. — Ґорді, пусти! Нікому не дам гівняти мого старого! ПУСТИ МЕНЕ! А ЩОБ ТИ ПРОВАЛИВСЯ, ПУСТИ!

— Та йому тільки того й треба! — прокричав я йому на вухо. — Він хоче, щоб ти переліз до нього, а там відлупить до півсмерті і здасть копам!

— Га? — Приголомшений, Тедді повернув до мене голову.

— Малий, пусти до мене язикатого. — Майло підійшов до огорожі, і я побачив, що він стискає руки в кулаки завбільшки з два окости. — Хай повоює.

— Аякже, — сказав я. — Ви всього-на-всього на п’ятсот фунтів од нього важчі.

— А тебе я теж знаю, — зловісно промовив Майло. — Лачанс твоє фамілійо. — Вказівним пальцем він тицьнув туди, де від нападу сміху вже оговтувалися, але досі важко дихали Верн із Крисом. — А онті — Крис Чемберз й один із дурнуватих дітей Тесіо. Я всім вашим папашкам подзвоню. Але психу в Тоґус не буду. Усіх вас у колонію відправлять, усіх до одного. Злочинці малолітні!

Він стояв, розставивши ноги й розвівши великі веснянкуваті руки, наче хотів із нами пограти в «Раз картопля, два картопля». Важко дихав, звузивши очі, і чекав, коли ми розплачемося, чи попросимо вибачення, чи віддамо йому Тедді, щоб він міг згодувати його Звірюці.

Крис скрутив великий і вказівний пальці літерою О й акуратно в неї сплюнув.

Верн щось замугикав і підвів погляд у небо.

— Ходімо, Ґорді, — сказав Тедді. — Відійдімо подалі від цього мудака, поки я не виригав.

— Ти своє матимеш, язикатий малий недоносок. Я тебе констеблю здам.

— Ми чули, що ви говорили про його батька, — сказав я йому. — Ми всі свідки. І собаку свого на мене нацькували. Це протизаконно.

Майло трохи занепокоївся.

— Ти порушник.

— Ніфіга. Звалище — громадська власність.

— Ти на паркан поліз.

— Звісно, поліз, бо ви на мене собаку нацькували. — Я від душі сподівався, що Майло не згадає, що на звалище я потрапив, перелізши через ворота. — А ви думали, я що зроблю? Стоятиму на місці й чекатиму, коли він мене на шмаття подере? Ходімо, хлопці. Нам пора. Тут смердить.

— Колонія, — хрипко пообіцяв Майло. Голос у нього тремтів. — Усі ви, пройдисвіти, у колонію підете.

— Швидше б уже розказати копам, як ви назвали ветерана війни кінченим психом, — гукнув через плече Крис, коли ми відішли далеченько. — А ви, містере Пресман, де були у війну?

— А ЦЕ ВЖЕ НЕ ТВОЄ ДІЛО! — вереснув Майло. — ВИ МОГО ПСА РАНИЛИ!

— Напиши скаргу військовому капелану, — пробуркотів Верн, і ми знову полізли залізничним насипом нагору.

— Ідіть сюди! — крикнув нам Майло, але його голос ослаб і він, здавалося, втрачав до нас цікавість.

Тедді показав йому середній палець. Коли ми вже були на вершині, я озирнувся через плече. Майло стояв за сітчастою огорожею, здоровило в бейсболці, з собакою біля ніг. Він щось нам кричав, учепившись пальцями в маленькі ромби сітки, і раптом мені стало його жаль — він скидався на найбільшого у світі третьокласника, якого ненароком замкнули на гральному майданчику, і він кричить, щоб хтось прийшов і його випустив. Так він ще трохи покричав, а потім чи то здався, чи то ми відійшли на далеку відстань та вже не чули криків. І того дня про Майла Пресмана та Звірюку більше нічого не було чути.

13

Ми ще трохи попатякали (тоном праведного гніву, трохи вимушеним, ненатуральним) про те, як показали стрьомному Майлу Пресману, що ми йому не якісь там сцикливі дівчиська. Я розказав, як продавець у «Флорида-маркеті» хотів нас нажучити, а потім між нами запала похмура мовчанка. Усі поринули в задуму. Я міркував про те, що з тим западлом, напевно, не все так просто. Гірше вже бути не могло. Я вже думав, що ліпше піти з дому й позбавити батьків зайвого горя, бо один їхній син уже лежить на цвинтарі в Касл-В’ю, а тепер ще й інший може загриміти в колонію для хлопців у Саут-Віндемі. Я не мав ані найменших сумнівів, що Майло піде в поліцію, щойно в його товстий тупацький череп просочиться думка про те, що, коли все це сталося, звалище-то було закрите. І тоді до нього дійде, що я-таки порушник, бо незаконно заліз, хай навіть те звалище й належить громаді. Мабуть, він мав повне право нацькувати на мене своє тупе собарло. І нехай Звірюка виявився не пекельним псом, як про нього мололи язиками, та все одно джинси він би мені ззаду подер, якби я не припустив учвал до загорожі. Усе це добряче затьмарювало той день. А ще в голові безперестанку крутилася похмура думка — що це вже не жарти, і, напевно, ми заслуговуємо на свою непруху. Може, то Бог попереджав нас, щоб вертали додому. Нащо нам, узагалі, було йти дивитися на якогось хлопця, розчавленого під колесами вантажного поїзда?

Але ми йшли дивитися, і ніхто з нас зупинятися не хотів.

Ми майже досягли мосту, по якому рейки бігли на той бік річки. Аж раптом Тедді розридався. Відчуття було