Чотири сезони - Стівен Кінг

Ми всі енергійно закивали. Про що — про що, а про нічні кошмари, коли прокидаєшся весь у холодному поту, ми добре знали. Але якби мені хтось сказав, що мине не так багато років, і я конвертую простісінький кошмар у мільйон доларів, я б розсміявся цій людині в лице.

— А розказати я боявся, бо мій кінчений братан… ну ви ж знаєте Біллі… він би всім розтріпав… — Верн із нещасним виглядом знизав плечима. — Того я й боюся на малого дивицця, бо, ну, як він сильно понівечений…

Я проковтнув слину й перевів погляд на Криса. Той серйозно подивився на Верна й кивнув: мовляв, продовжуй.

— Як він сильно понівечений, — повів далі Верн, — то мені й про нього жахи снитимуцця, і я просинатимусь і буду думати, що це він сидить у мене під ліжком, весь порізаний, у калюжі крові, наче оце зійшов із реклами по телеку, де салат кришать прибамбасом спеціальним. У нього тіки очі й волосся лишилися, але він чомусь рухаєцця, розумієте, рухаєцця невідомо як. І готуєцця напасти…

— Господи Ісусе, — нерозбірливо протягнув Тедді. — Ні хріна ж собі казочка на ніч.

— Ну таке, нічо’ не можу з собою зробити, — наче боронився Верн. — Але відчуття таке, наче нам мус його побачить. Шарите? Наче мус. Але… але, може, не слід нам сильно веселицця.

— Ага, — тихо мовив Крис. — Може, і не слід.

— Ви ж нашим не розкажете? — благально спитав Верн. — Ну, не про кошмари, таке всім сницця. А про те, як я прокидаюсь і думаю, що під ліжком якась потвора сидить. Чорт, я ж надто дорослий, щоб бабайки боятися.

Ми пообіцяли нічого не розказувати, і між нами знов запала похмура тиша. На годиннику була лише за чверть третя, однак за відчуттями вже звечоріло. Дошкуляла спека, та й забагато всього сталося. А ми ще навіть до Гарлоу не дійшли. Як хочемо накрутити трохи миль до темряви, треба брати ноги в руки й чухати.

Ми проминули залізничну розв’язку й світлофор на високому іржавому стовпі. Усі зупинилися, щоб покидати камінці шлаку в сталевий прапорець нагорі, але ніхто не влучив. Десь о пів на четверту ми підійшли до річки Касл та залізничного мосту-естакади, що її перетинав.

14

Тоді, тисяча дев’ятсот шістдесятого, річка була могутня — сто чи більше ярдів завширшки. Якось я повернувся, щоб на неї глянути, і виявилося, що вона за ці роки неабияк звузилася. Із цією річкою вічно бавляться: щоб вона краще працювала на фабрики, понаставляли стільки дамб, що вона вже як ручна. Але в ті дні по всій її довжині, що тяглася через увесь Нью-Гемпшир і половину штату Мен, було всього-на-всього три дамби. Тоді Касл ще була досить-таки вільною річкою і щотретьої весни виходила з берегів та вкривала водою трасу на перехресті Гарлоу чи Данверс (або й на обох).

Тепер, наприкінці найпосушливішого літа, яке бачив західний Мен із часів Великої депресії, вона була ще широкою. З того місця, де ми стояли, з боку Касл-Рока, темне громаддя лісу на боці Гарлоу видавалося, узагалі, іншою країною. Тамтешні ялини й сосни, закутані в розжарене денне марево, мінилися синню. Рейки на просмолених дерев’яних стовпах-опорах і хрест-навхрест з’єднаних брусах здіймалися над водою на висоту п’ятдесяти футів. А вода була така мілка, що, глянувши вниз, ти бачив вершечки бетонних стовпів, укопаних на десять футів у дно річки, щоб тримали міст.

Сам міст був якимось мізерним убозтвом. Рейки тяглися по довгій вузькій дерев’яній платформі, збитій із балок шість на чотири фути завдовжки. Між кожною балкою світилася шпарина, чотири дюйми завширшки, і крізь неї видно було воду. По боках від рейок до краю естакади було не більше вісімнадцяти дюймів. Якби підлетів поїзд, то цього місця, напевно, вистачило б, щоб тебе не розмазало по рейках, але від вітру, який здіймають товарняки, тебе б змело за край і пожбурило об каміння на дні річки, й тоді тобі точно не жити.

Ми всі дивилися на той міст, і в животи нам повільно заповзав страх… а разом із ним — і те тривожне хвилювання, яке відчуваєш перед великим ривком, дуже великим, таким, про який зможеш тижнями хвалитися після того, як повернешся додому… якщо повернешся. В очах у Тедді поволі розгорався той дивацький вогник, і я знав, що він бачить перед собою не залізничний міст ПЗЗШМ, а довгий піщаний пляж, тисячу суден на мілині, у пінних хвилях, десять тисяч рядових солдатів, що йшли в атаку по піску, й армійські чоботи вгрузають по щиколотки. Вони перестрибували через мотки колючого дроту! Жбурляли гранати у вогневі точки! Проривали оборону кулеметних гнізд!

Ми стояли біля колії, там, де шлак положисто спускався до річки — у тому місці, де насип уривався й починався міст. Дивлячись униз, я бачив, як поволі крутішає насип. Шлак поступився місцем розкошланим, шорстким на вигляд чагарникам і плитам сірого каменю. Трохи далі росли кілька чахлих ялин зі звивистим корінням, що виборсалося на поверхню з тріщин у кам’яних плитах; здавалося, вони дивляться на свої миршаві відображення у воді, що бігла внизу.

У цій місцині річка Касл ще здавалася досить-таки чистою. Біля Касл-Рока вона тільки-но входила в смугу текстильних фабрик штату Мен. Але риба з води не вистрибувала, хоч вода тут і була такою прозорою, що крізь неї прозирало дно. Щоб побачити в Каслі бодай одну рибину, треба було пройти ще десять миль угору течією в бік Нью-Гемпшира. Риби не було, та й по краях річки на каменюках виднілася облямівка з брудної піни кольору старої слонової кістки. Пахло від річечки теж не особливо приємно — наче з кошика для брудної білизни, повної цвілих рушників. Бабки сідали на поверхню води й безтурботно відкладали яйця. Бо жодна форель їх не їла. Чорт, там навіть коропів не було.

— Ого, — тихо промовив Крис.

— Пішли, — уривчастим зазнайкуватим тоном сказав Тедді. — Уперед. — І він покрокував по балках між блискучими рейками.

— Слухайте, — стривожено зупинив нас Верн, — хлопці, а ви часом не знаєте, коли наступний поїзд?

Ми всі тільки плечима знизали.

— Є ще міст, по якому йде