Чотири сезони - Стівен Кінг

я приземлився буквально коло нього, ще трохи — і впав би на нього. Того поїзда я так і не побачив і не знаю, чи його машиніст помітив нас. Та коли через кілька років я заїкнувся про це Крису, він сказав: «Ґорді, в електричний гудок по приколу не гудуть». Але він міг, міг просто дати гудок, бо йому так схотілося. Напевно. Хоча тоді, тієї миті, усі ці тонкощі не мали значення. Я затулив долонями вуха і втопив лице в гарячий шлак, поки повз нас пролітав товарняк, верескливо скрегочучи металом по металу, обдуваючи нас ударними хвилями повітря. Дивитися на нього мені не кортіло. То був довжелезний товарняк, і я на нього не дивився, зовсім. Ще коли він не пройшов повністю, я відчув на шиї теплу долоню — Крисову.

А коли поїзд пройшов, коли я точно знав, що він пройшов, я підвів голову, мов солдат, що вистромлюється із шанців після цілоденного артобстрілу. Верн ще втискався в землю і тремтів. А Крис сидів між нами, схрестивши ноги, і тримав одну руку на спітнілій Верновій шиї, а іншу — на моїй.

Зрештою Верн сів рівно, хоча все ще весь трусився й безперервно облизував губи, і Крис запропонував:

— Пацани, а давайте по «колі» хильнемо? Що скажете? Комусь ще, крім мене, хочеться?

Хотілося всім.

15

Трохи далі, за чверть милі на боці Гарлоу, рейки Південно-Західної пірнали в ліс. Порослий густим лісом край положисто спускався вниз, а далі вже починалися болота. Комарі там літали завбільшки з армійські винищувачі, зате панувала прохолода… благословенна прохолода.

Ми посідали в затінку, щоб випити «коли». Верн і я понакидали сорочки на плечі, щоб відігнати комах, а Крис із Тедді сиділи, голі по пояс, і було їм добре, як двом ескімосам в іглу. Не минуло й п’яти хвилин, як Верну довелося піти присісти за кущами, а коли він повернувся, то одразу ж наразився на жартики й підколки.

— Що, Верне, налякав тебе поїзд?

— Ні. Ми ще коли переходили, я вже хотів похезати. Мені тре’ було похезати, ясно вам?

— Веррррне! — знущально заспівали хором Крис і Тедді.

— Та ну, мужики. Правда. Чесно.

— Тоді ти не проти, якщо ми подивимся, чим у тебе там ззаду трусяки вимазані, га? — спитав Тедді, і Верн засміявся, бо нарешті допетрав, що це кпини.

— Іди нафіг.

Крис повернувся до мене.

— Ґорді, а тебе поїзд налякав?

— Нє-а, — сказав я і відпив «коли».

— Розказуй, сосунок. — Він стукнув мене кулаком у руку.

— Хрест на пузі! Я зовсім не злякався.

— Точно? Не злякався? — Тедді уважно на мене подивився.

— Ні. Я, сука, закам’янів!

Це всіх дико розвеселило (навіть Верна), і ми реготали ще довго. А потім полягали на спини, більше не дуркуючи, і просто в тиші попивали собі «колу». Тілом розпливалося приємне відчуття тепла, яке буває після фізичних вправ, коли ти в мирі з самим собою. Увесь організм працював злагоджено, як одне ціле. Я був живий і тішився з цього. Усе навколо, здавалося, було напоєне якоюсь особливою ніжністю, і хоча вголос я б цього нізащо у світі не промовив, та це не мало особливого значення — можливо, те відчуття ніжності я хотів зберегти лише для себе самого.

Напевно, тоді я почав потроху розуміти, що змушує чоловіків ставати відчайдухами. Кілька років тому я заплатив двадцять доларів, щоб подивитись, як Евел Кнівел здійснить стрибок через каньйон Зміїної річки. Моя дружина була шокована. Сказала, якби я народився римлянином, то сидів би зараз у Колізеї, цмакав виноградом і дивився, як леви випускають кишки християнам. Вона помилялася, хоча мені важко було пояснити чому (та й узагалі, напевно, вона думала, що я її підколюю). Я виклав ту двадцятку не для того, щоб подивитися, як чувак ґиґне на екранах в абонентів кабельного телебачення на всій території Сполучених Штатів, хоча в душі й був переконаний, що саме так воно й буде. Я пішов туди через тіні, що завжди мерехтять у глибині наших очей, через те, що Брюс Спринґстин зве темрявою на краю міста в одній зі своїх пісень, і час від часу, я думаю, кожному хочеться кинути виклик тій темряві, усупереч тому драндулету замість тіла, яким нас, людей, нагородив якийсь жартівник у ролі Господа Бога. Ні… не всупереч тілам-драндулетам, а через них.

— А слу, розкажи ту історійку, — зненацька, сідаючи, озвався Крис.

— Яку історійку? — спитав я, хоча в душі вже знав.

Я завжди почувався незатишно, коли розмова повертала на мої оповідки, хоча всім нашим вони наче й подобалися. Бажання розказувати історії, та навіть бажання їх записувати… це вже достатнє дивацтво, тому це круто. Як бажання стати, коли виростеш, інспектором каналізації чи механіком «Формули-1». Першим, хто дізнався про те, що я хочу стати письменником, коли виросту, що хочу, щоб це була моя цілоденна робота, довідався Ричі Дженер, хлопець, який тусувався з нами, поки його сім’я не переїхала в п’ятдесят дев’ятому році жити до Небраски. Ми сиділи у мене в кімнаті, нічого не робили, просто в стелю плювали, і тут він знайшов у мене в шафі коробку з коміксами, а під ними кілька списаних від руки сторінок.

— А це що? — питає Ричі.

— Та нічо’, — кажу я і пробую видерти їх йому з рук.

Ричі відставив руку вбік, щоб я не дотягнувся… хоча, зізнаюся, не так уже я й старався їх забрати. Мені хотілося, щоб він їх прочитав, і не хотілося водночас — мною опанувала тривожна суміш гордості й сорому, хоча відтоді змінилося небагато: я й досі відчуваю те саме, коли хтось просить почитати. Коли пишеш, то робиш це потайки, наче мастурбуєш. Хоча був у мене друг один — він писав оповідання у вітринах книгарень та універмагів, але то такий, що від власної сміливості мало не божевільний ходив, такий чоловік, якого ви хотіли б мати поряд, коли раптово звалитеся з серцевим нападом на землю в центрі міста, де у вас нема жодної знайомої душі. У мене писання завжди хоче бути сексом, але воно завжди в прольоті — це підлітковий онанізм у ванній кімнаті за зачиненими дверима.

Ричі так і просидів на краєчку мого ліжка весь той день до вечора — читав мою писанину, яку я творив під впливом тих самих коміксів,