Фантомна довіра - Лана Вернік

— Не шкодуватимеш, що не добула концерт до кінця? — запитав він обіймаючи її за талію.

— Ні. Я і йти не дуже хотіла, мене Бакеро з Тонею вмовляли останні дні піти… Це ж він, виходить, знав, що ти приїдеш і не сказав мені?

— Ніхто не знав, чи я буду. І я сам не знав, чи в мене вийде. Як тільки зрозумів, що можу їхати — гнав сюди, щосили. Майже всю дорогу на мигалці… Якби концерт почався вчасно — довелося б наздоганяти вас по дорозі додому.

— Ти ж міг подзвонити Бакеро.

— Якби не встиг — подзвонив би, — Степан підвів її до виходу, і вони пішли до парковки. Але підійшли вони не до звичного їй Land Cruiser-а, а до іншої машини… Лорі не було зрозуміло яка саме марка цього авто, але воно було досить велике і… незвичайне. Майже весь його корпус був занурений у сталеву варену раму спереду, вгорі і ззаду, на якій кріпилися протитуманні фари. Багато фар. Стаціонарна мигалка. Динамік. Також з боку водія стирчала довга труба з загнутим вперед і трохи до капоту кінцем. Колеса були з незвичною гумою. Лариса не розуміла, що саме у цій гумі дивного, але виглядала вона якось не так... (гума підвищеної прохідності, з грубшими і глибшими протекторами).

— А що це за машина? — здивовано поглянула на авто Лора.

— Це такий позашляховик, який використовується за призначенням, — Степан усміхнувся і відчинив їй дверцята. Постійно усміхався, відколи вони зустрілися. Був дуже радий її бачити знову, і не тільки... — Він не по асфальту красується, а їздить по серйозному бездоріжжю.

— А що це таке? — вона вказала пальцем на сталеву раму, зацікавлено її розглядаючи.

— Bullbar, штовхач чи його ще називають кенгурятником. Для захисту кузова від зіткнення з тваринами чи ще чимось… Цікаво, що у нас це називається "кенгурятник", а в тій самій Австралії щось на зразок "бичарник", — Степан засміявся, — бо bull — це бик…

— Ти був у Австралії? — Лариса перевела на нього здивований погляд.

— Ні, не був, на щастя. Там стільки отруйної живності, що Африка, як на мене, якось, краще…

Лариса кивнула і пішла до пасажирського місця. Так, чула про австралійську живність. На передньому сидінні лежав… бронежилет. Степан, насупившись, поглянув на “пасажира”, підняв його і закинув на заднє сидіння — скинув його сюди перед виїздом і забув прибрати. Лора сіла в салон, спершись на подану ним руку. На кермі красувався логотип “Nissan”. Ну хоч з маркою прояснилося.

Озирнулася, доки він обходив авто. Салон звичайний, затишний. Знайомий аромат хвої. На задньому сидінні бронежилет опинився у “дружній” компанії якоїсь зброї. Точно не “калаш”, придивившись, Лора побачила на ній оптичний приціл — снайперська гвинтівка… Степан сів за кермо і відчув наполоханий погляд Лариси. 

— Наядо, що тебе так налякало? Все ж добре, — Степан схилився до неї і погладив по щоці. — Я тут, живий і здоровий.

Лариса перевела погляд на пластир.

— Ну, трішки покоцаний, — він усміхнувся, торкнувшись кінчиками пальців пластиру. — Це взагалі прикра випадковість, там така хрінь колюча росте — гледичія/Схожа на акацію, а колючки, як оленячі роги, і я трохи не вписався, подерся. Гірше сейби, чесне слово.

Степан пристібнув її паском безпеки.

— Сейби?

— Теж колюча хрінь з Африки. Бавовняне дерево. Там колючки, як кігті, але лише по стовбуру і нижніх гілках, а ця ж зараза всюди колюча. Давай я потім тобі розповім? — він поцілував своїм особливим невагомим поцілунком її губи і завів машину.   

(Почувши першу згадку про ці колючі рослини — полізла шукати що то таке. "Симпатичні" рослинки. Спойлер: про сейбу ще буде, у майбутніх главах. Викладаю фото з інтернету для наочності)

— Степане, а що там лежить ззаду?.. З прицілом?..

— Галиль, — сказав він спокійно, одночасно виводячи авто на дорогу з парковки, у напрямку Бессарабки, щоб звідти через центр і набережну, оминаючи Поділ, потрапити на Куренівку, в квартиру і, нарешті, отримати те, заради чого мчав сюди не розбираючи дороги — СВОЮ НАЯДУ.

— Галиль? А це не…

— Сестричка тої самої, яку ми тоді з тобою відвозили в “Маямі”. Тільки у тої приклад був дерев’яний, з інкрустацією. Треба було тоді тобі її показати. Гарна робота. А ця проста. Робоча.

По спині Лариси пробіг холодок.

— Ти що, когось…

— Лоро, у приціл можна не лише стріляти, — він всміхнувся. — Ще дуже зручно спостерігати. Шкода, що навпроти вікон квартири нема жилого будинку чи жіночого гуртожитку. Одні виробництва. Ех, — він награно зітхнув.

Вона насупилася і поглянула на нього.

— Це жарт, — Степан засміявся і поглянув на Ларису. — Я ж там майже не буваю. Пропадали б такі можливості!

— Попроси Фурію надати тобі інше житло… щоб був гарний вид з вікна, — буркнула Лариса. 

— Коли ти сердишся — ти ще гарніша. І не надувай так губи, бо зараз не доїдемо, спинюся прямо тут, — він зняв руку з коробки передач і торкнувся її щоки, — мАла, я намагаюся відволіктися.

Лариса повернула голову і торкнулася губами його пальців, а він тієї ж миті прибрав руку.

— Будь ласка… — благаючи сказав Степан і спробував зосередитись на дорозі. Лора опустила погляд. Їй теж потрібно відволіктися від думок про нього...

— Ти так просто їздиш зі своїм арсеналом по місту… Не боїшся, що даішники спинять?

— Ні.

— А якщо машину відкриють і вкрадуть?

— Знайду.

— А якщо якась шпана? Як ти відстежиш?

— Проста шпана не зможе відкрити цю машину, а ті, хто можуть — знають, що краще її не чіпати.