Фантомна довіра - Лана Вернік

В понеділок Степан досить стримано поговорив з Романом, потім домовився у клініці про процедуру кодування на вівторок, після обіду, і після суду відвіз на сеанс Людмилу Василівну. Сеанс психотерапії і “Торпеда”. Поїхав з нею сам, Лора і Тетяна залишилися вдома — пакувати речі, оскільки в середу, після поминального обіду, він забирав обох сестер і віз їх в Одесу, де вони всі разом мали жити у будинку на березі моря. Час від часу Степан мав їздити і наглядати за завантаженням “цінного вантажу” на кораблі — заради цього Фурія віддала йому власну дачу. Його присутність в Одесі була дуже потрібною, тому вона пішла на такі поступки.

Тоня відмовилася їхати з сестрами, вона воліла провести цей час з Бакеро, на його орендованій квартирі, а потім вони вдвох планували поїхати в Крим, на мис Казантип, де мав відбуватися «Головний проект літа '97» з 15 по 27 серпня. Бакеро обіцяв їй рейви — і він її віз на цілий рейв-захід з андеграундним музичним ухилом, де на останній день була анонсована танцювальна вечірка «Реактор» у турбінному відділенні машинного залу недобудованої Кримської АЕС, тому звичайний відпочинок Тоню не цікавив зовсім. Тим більше — БЕЗ Бакеро.

Степан привіз Людмилу Василівну додому у вівторок ввечері. Лора, спакувавши речі, пішла допомагати Тоні і її мамі, котрі куховарили у Хризонівни, допомагаючи в підготовці поминального обіду. Бабуся радо приймала будь-яку поміч, а також, скориставшись тим, що всі помічниці досвідчені і готують добре — пішла спати раніше, щоб мати сили на завтра ”відбути день”.

Степан, повернувшись і, оцінивши ситуацію, цієї ночі вирішив лишитися у селищі. Коли вже стемніло і сусідки пішли додому, Лора почала теж збиратися, однак можливості “спати сьогодні не разом” Степан не припускав і попросив її не йти, чим примусив дівчину почервоніти. Вона переживала, що скаже бабуся, однак Степан нагадав, що у них не так багато часу до його від'їзду і він не хоче втрачати жодної ночі… Погодилася. Вони разом пішли до ванної, де на день народження Лори він обіцяв їй, “що вийдуть вони не скоро, якщо він почне її роздягати”. Таки не скоро. Велика чавунна ванна і широка тумба з мармуровою стільницею, котру встановив тут колись покійний дядько Олег, виявилися дуже зручними... Недарма він її замовляв і віз з мармурового кар’єру… ой, недарма. Стомлені, вони пішли до його кімнати, де він дав Лорі свою футболку — бо вона категорично відмовлялася лягати спати голою і, обійнявшись, вони швидко заснули.

Прокинулися рано, розпочавши день правильно, і саме пили каву після сніданку, котрий приготував Степан, коли до них на кухню вийшла Хризонівна.

— О, Ларисо, а чого це ти так рано? — здивувалася жінка, не привітавшись.

— Доброго ранку… Ну... так потрібно ж ще тушкувати налисники, котлети... і відбивні, — заливаючись рум’янцем і опустивши очі, відповіла дівчина. Степан усміхнувся і відвернувся від бабусі, котра нічого не зрозуміла. 

Обід відбули. Степан мужньо витримав обряд приймання співчуття від людей, котрі ніколи не знали його матері. Його розглядали, тому він не знімав сонцезахисних окулярів — нема чого вирячатися на його око. Приїхав навіть Андрій Горбач, що примусило “гостей” почати перешіптуватися, але чоловіки нормально поговорили, чим всіх здивували. Прийшло кілька однокласників Степана, серед них і Ілона. ЇЇ донечка, побачивши Степана, кричала на весь двір, що бачить “ЧаЛівника”. Він повторив свій фокус з десяткою, чим змусив малу радіти, а маму знову ніяковіти.

Лариса намагалася бути непомітною, але хто хотів, той бачив, що Степан проявляє до неї увагу. Бажаючих було достатньо і ті, хто сумнівався, що між Відьмаком і Ларискою Ільченко щось є, отримали наочні докази того, що “таки щось є”.

Після обіду прибрали столи, склали продукти.

Степан закинув сумку в багажник “Франкенштейна” та обійняв на прощання бабусю.

— То коли ти будеш наступного разу? — поцікавилася Хризонівна.

— Ми приїдемо 12 серпня, — сказав Степан.

— Ми?..

— Так, ми з Ларисою і Тетяною.

— А куди ви їдете?.. — приголомшено запитала бабуся. Не очікувала почути такі новини.

— В Одесу. У мене там є справи, але я не буду постійно зайнятим. Все, бувай.

— А мене в Одесу не везеш… — образилася Хризонівна.

— Бабусю, я придумаю для тебе щось інше. Потім. Обіцяю.

Біля дому Ільченків Степан поклав речі сестер в машину. Цікаві сусіди повиходили дивитися на “Франкенштейна” і його “хазяїна”, котрий кудись забирав обох доньок Ільченка і той не заперечував. Тоня обійняла подругу і побажала “відірватися”. Людмила обійняла доньок і побажала їм гарного відпочинку. Батько — теж. Сьогодні він мав повертатись у Португалію…

Тетяна радісно всілась у салон і озирнулася. Круто. Ніхто з її однокласників у такій машині точно не катався. Степан пристібнув на Лорі пас безпеки, потім на собі і, посигналивши проводжаючим, поїхав у бік траси, щоб з неї виїхати на Е95 (Київ — Одеса). Попереду близько п’яти годин дороги, де на іншому кінці їх чекала Південна Пальміра.