Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Павлючка сиділа серед двору й обривала на дрібній моркві миршаву, пересохлу гичку. За тих кілька місяців, відколи її не бачив, вона згорбатіла, зовсім висохла, обличчя, руки зчорніли, очі зблякли. Павла ніби й не бачила, хоча старався ступати твердо, кілька разів прокашлювався. Лиш коли заговорив до доньки, стара підвела голову.

— Це ти, Павлику?

— Я. Доброго дня вам!

Павлючка щось шамкнула і знову звела маленькі очі на облізлу стіну хліва. Руки механічно й далі обривали гичку на моркві.

— Я чула, що ти приїхав… Наш оио клітку кролям кинув збивати й побіг, а я оце сиджу. Куди вже мені бігти… — Вона заплющила очі, тверді жили на обличчі зворухнулися. — Куди вже мені веселитися… Таке стряслося. Чи хоч; думала, хоч гадала. Ой, що він наробив! — заплакала.

Лідочка злякано притислася до батька, і він погладив її біляву голівку.

— Такий сором… На всеньке село сором. Йому там нічого, лежить, а як нам тут… Дітям його як? Ой, що ж він наробив!..

Павлючка ще довго приплакувала та примовляла, довго руки в неї тремтіли, вже й Лідочка встигла заспокоїтися і, побачивши двійко кошенят, що вигрівалися на сонці, попросилася в батька, щоб відпустив до них. Приплакуванню баби, здавалося, не буде кінця. Павлові незручно було стояти мовчки над нею, і він шукав очима, на чому б сісти. Поблизу не виділося ні пенька, ні стільчика.

Павлючка глибоко схлипнула, помовчала і знову заговорила:

— Чи хоч би сказав кому, чи натякнув. Я ж того ранку, Павлику, була в нього. До Маріки йшла. Вона в нас, ти знаєш, нездужала. Пізненько вже йшла, бо поки своїх повипроваджувала на роботу, поки лад у хаті дала, то й сонце височенько підбилося. Йду мимо хати Іванової, дай, думаю, загляну. Щось мені ніби штрикнуло. Заходжу. Бачу: візок стоїть, а коня нема. Я до дверей. Відчинені. Заходжу в хату. Тихо так. Іван, як є, вбраний, ніби на роботу, лежить на дивані. З обличчя змарнілий, і очі якісь такі, ніби не його. Я й питаю: чого не на роботі? А він: «Ніде вона не дінеться, та робота». Мене й укололо, бо ж любив роботу, ніколи отак серед білого дня не вилежувався. Коли болить що, кажу, то поїдь у район, до лікарі». Скільком же допомагали, і тебе не раз вирятовували. А він: «Не піду я вже до лікарів. Ніколи не піду». Я стала його розраювати: мовляв, даремно лікарям не довіряєш. Я оно, стара, була при смерті, а вони мене з того світу витягли. Сам же знаєш? А він своєї: «Вони вже мені не треба». Візьми, дурна бабо, слова ці в голову. Так ні, не взяла, подумала, грішним ділом, що з ранку приклався до чарки й меле таке. Махнула рукою й пішла до дочки.

Павлючка опустила руки, опустила голову, плечі і ніби заклякла. Вся в чорному, чорні руки, зчорніле обличчя робили її схожою на вільховий пеньок, яких колись Турчин хлопчаком витягував у берегах із боліт. Мабуть, вона це переживала так утрату чоловіка, який загинув на фронті, бо там був лише біль утрати, а тут іще й сором, чорна пляма, яку кидають самогубці на рідних.

— Побула я в Маріки недовго і знову завертаю до Івана: побачу, думаю, як він там? Віз, бачу, стоїть, подвір'я підметене. Торнула двері. Замкнуті. Подумала, що пішов у береги по коня, аби запрягти та їхати на роботу. А він же… Ой божечку, чого ж я в садок не заглянула? Може, ще порятувала б його. А таки не заглянула, обдивилася подвір'я й подибала додому. А по хуткому часі біжить посланець: «Бабо, ваш Іван повісився!» Я й остовпіла: як повісився? Де повісився? «У своєму садку, на сливці». Повір, Павлику, не знаю, як мене ноги мої хворі несли: біжу, падаю. Прибігаю, а в садку, за погребом, уже люди стоять, і він, мій Іван… — Плечі бабині затіпалися, з грудей вирвався вже не плач, а хрип, немов їй самій накинули на шию зашморг і душили. Турчин мовчав. Уже й забув, що йшов сюди, аби спробувати дізнатися, чого Іван наклав на себе руки.

— Нащо ж таке було робити? — стогнала Павлючка. — Що йому не хватало? Як хата, як у хаті, як, біля хати. Зайди в комору — повно хліба, заглянь у хлів — три свиняки, як гори, рохкають, а ще корова, бичок. І з одежі всього хватає. Недавно з Даркою їздили в Ружин, кожуха там за триста карбованців купили. Це, казав, щоб нирки узимку гріти. Все зоставив… У записці було, що пише її і за сльозами світу не бачить… А хто ж тебе заставляв таке робити?

— То він записку полишив?

— Аж дві. Одну, правда, порвав, а другу поклав у веранді на видному місці.

— Що ж він писав?

— Щось там про гроші. Гроші він брав на брикет, то писав Дарці, де поклав.

— І більше нічого?

— Пробачення просив і ще щось там… Я вже й не пам'ятаю, бо зовсім очамріла. Нічого голова не держить. Стала як решето.

Баба вмовкла й дивилася на свої скручені пальці, що нерухомо-лежали на колінах. Думалося, вона вже більше нічого не скаже. І Павло занепокоївся: адже він нічого про Іванове самогубство, вважай, не дізнався.

— Невже Іван ні на що не скаржився? Ви ж мати, і він вас любив, шанував.

Баба підвела очі. Вони вже були сухі, тільки, здавалося, позападали в чорних ямах іще глибше.

— Скритний він був у мене. Ніколи нічого не розказуй вав. Ото піду до Василя… Так він мене обводить по всьому господарству, все покаже, ні з чим не втаїться. «Оце, мамо, дивіться, які в мене свині, а оце скільки в мене хліба, а отут у мене дрова, брикет…» Од Івана ніколи не чула і словечка про себе. Якби не Дарка, то й не знала б, як вони живуть.

Сутулячись, через садок гойдався Семенов. Сірі очі були і звужені, вузькі губи одвисли, на нижній