Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Ви знаєте, що те господарство теж відстале. Кров із носа потрібні були екскаватори, просив того ж Пилипа Власюка, а він не дає, каже: «Я своїх грошей на тебе викидати не буду». Так ото довелося голові впиняти з власної кишені двісті карбованців і вручити Пилипу Федоровичу… Після цього господарство отримало екскаватора.

— Якщо все було так, як ви кажете, то вашому колишньому сусідові, може, нічого не буде. Ну, а ще в кого він вимагав грошей?

— Ходили чутки, що багато брав у голови колгоспу імені Дзержинського. За те й свиней, які там здихають сотнями, списував, і машини його родичам давав без черги, і техніку нову — теж поза чергою… Про інших не чув. Таке, знаєте, не лежить на кінці язика.

— Із міжколгоспним відгодівельним пунктом теж Власюк звів?

— Він.

— За ті дві телиці, які буцімто ви здавали на комплекс, ви й справді грошей не отримали?

— За ті дві — ні. Всі до копієчки віддав Пилипові Федоровичу. Він тоді весілля справляв одразу обом дочкам, то потрібні були гроші.

Віктор Власюк відповідав на всі запитання, які цікавили слідчого. Про пом'якшення своєї вини він навряд чи думав: був певен — шанс упущено. Коли його вивели, Сивокінь довго міряв кроками кабінет од дверей до вікна (цю звичку перейняв у Турчина) і все думав, думав, ніяк не міг збагнути психологію таких людей, як Пилип Федорович Власюк. Все у чоловіка було: висока посада, авторитет, добрий заробіток, поговорювали навіть про висунення на вищу посаду, а він усе проміняв на шкіряні пальто, дублені кожухи, золоті персні — одне слово, на барахло.

За цими роздумами й застав Сивоконя слідчий прокуратури Скрипка.

— Фінішуємо? — бадьоро підморгнув гість.

— Збираємося, — відказав і спитав про інше: — А як у вас?

— Та ніби вже близько: маємо висновки судово-балістичної експертизи. Можете познайомитися, — Скрипка поклав перед Сивоконем папку. — Експерти проробили велику роботу, і все ж, зваживши на те, що ми мали справу із гладкоствольною зброєю, не беруться категорично стверджувати, що Товкача вбито саме з дробовика Дерев'яного. А от що з рушниці такої моделі, то це так. І тут, друже мій, заковика: чортова дюжина мисливців мас такі рушниці. Ні з ким із них Дерев'яний у контакті не був, але… Сам знаєш, чого варте в нашому ділі це прокляте «але»!

— І в мене є це прокляте «але», — не втримався, аби і собі не поскаржитись, Сивокінь, тільки відразу й спохопився: — І що ж ви збираєтеся робити?

— Оце й прийшов до вас порадитися. Ви ж, так би мовити, у курсі всіх тонкощів. Заглянув до Турчина, а його нема, то я до тебе…

— Вже й не знаю, що вам порадити? — задумливо мовив Сивокінь. — Може, спробуйте поговорити з дружиною Дерев'яного. Кажуть, вона порядна жінка. І хай би це зробив Яківчук. Вона навчає його дітей, давно знають одне одного. Яківчук зараз у райвідділі.

Яківчук, що на нього було не схоже, спробував відмовитися:

— Не з руки мені… Хай би хтось інший. Не вийде в мене з нею розмови.

І справді, Яківчук почував себе перед дружиною Дерев'яного так, ніби чимось завинив перед нею. Його та слідчого прокуратури вона стріла блідою, змученою усмішкою.

— Ви, того, Катерино Павлівно, пробачте, — тупцював Яківчук. — Вам і так зараз важко, а тут іще ми… Але ж треба… Служба така, як мовиться, — дільничний благально подивився на Скрипку, але той і не збирався приходити йому на допомогу. — Так ото кажу, служба… Вас містечко знає, шанує, а тут таке… Але тінь на вас не впаде…

Катерина Павлівна глянула на Яківчука сухими очима.

— Не треба, Дмитре Яковичу… Я знаю, що вас цікавить. Мій чоловік того вечора, коли був убитий шофер, крадькома від мене зняв зі стіни рушницю і кудись поїхав машиною…

— І на цьому спасибі, — схилив голову Яківчук.

— Не треба, Дмитре Яковичу… А тінь на мене таки впаде… Мусить упасти. — Очі вчительки були й далі сухі і якісь незрушні, ніби мертві.

Надворі Яківчук зняв форменого кашкета, витер змокрілу голову.

— Ух, ніби купу гороху змолотив… — І, глянувши на годинник — Товаришу Скрипка, ви не підкинете мене до райвідділу? Начальник збирає оперативну групу, яка займалася цією справою. Аналіз нашої роботи буде робити чи подяки виносити… Лихо його знає.

— Ну як він, новий начальник?

Яківчук трохи повагався.

— Як і багато хто із молодих: де перегинає, де недогинає… А в цілому нічого, працювати з ним можна.

Справа десята
НЕЗГОДА

1

Павло Турчин був дуже здивований, коли з материного листа дізнався, що повісився їхній колишній сусід Іван Павлюк. Знав його давно, можна сказати, виріс на його очах — Іван дружив із Павловим старшим братом. Замолоду був веселий, голосистий, як і Павлів брат, — зійдуться, бувало, обидва та як затягнуть народної, то хіба що на Садибах не чути — за горбами вони.

Парубкувати почав рано, оженився до армії на сусідській дівчині Дарці. Була вона років на два старша від нього, чорнява, бистроока, до роботи беручка — встигала і в школі прибирати, і ланку обробляти. В армії втрапив у будівельники і, хоч мав лише п'ять класів, дослужився до старшого сержанта, зостався на надстрокову, отримав квартиру з усіма комунальними вигодами, забрав дружину і доньку, начальство подяками його обсипало. Проте ледве дотягнув три роки, на які уклав угоду.

— Дисципліни не боюся, — розказував, — порядок скрізь потрібен. Без нього погано. Робота не по мені — ось у чому штука-закаблука. Ще якби в полях будувати, а то все по містах… А над ними і небо не таке, як над селом чи полем, — якесь темне, закопчене. Тисне на людину, ніби кам'яна брила. Як зводили будинки багатоповерхові, то вилізу на найвищий і